+38 044 270 6044
Желаете отдохнуть, ЗВОНИТЕ

Альпіністські плани «Сніжного барса»


«Сніжними барсами» називають альпіністів, що підкорили всі п’ять вершин-семитисячників (висота гір понат 7 тисяч метрів над рівнем моря) на території колишнього Радянського Союзу. Про особливості альпінізму та особисті враження нашому кореспонденту розповів один із таких спортсменів.
 
   
Святослав Сенчина ходить у гори майже півсторіччя. Він — майстер спорту з альпінізму і «сніжний барс»,... інструктор, який вже кілька десятків років передає свій досвід і любов до гір молодим альпіністам.
 
   
(Матеріал подається в скороченні)
 
   
- Пане Святославе, як сталося, що ви почали займатися альпінізмом?
- Це вийшло само собою. В гори ходили батьки: і пішки, і на лижах. Тому з дитинства багато чув про гори. У студентські роки мав товаришів, що займалися в альпіністській секції. Спочатку пішли зимою в Карпати. Піднялися там на кілька вершин, зійшли на Говерлу. А вже влітку поїхав на Кавказ і виконав норму на значок «Альпініст СРСР». Тоді, як і кожен нормальний новачок, почав вважати себе досвідченим підкорювачем вершин.
 
   
- Коли зрозуміли, що не залишите це заняття?
- Мабуть, після сходження на пік Вільса у Цейському районі Кавказу. Ми — група молодих розрядників львівського спортивного товариства «Буревісник» — хотіли сходити на некласифікований маршрут. Наш тренер, майстер спорту Роман Струк запропонував пройти північне ребро піка Вільса. Маршрут виглядав доволі логічним, але йти на нього чомусь ніхто не наважувався. Ми ж покладалися на тренера і були переконані, що жодної помилки він не зробить. Вже після першого дня сходження очі в нас зробилися великі і круглі. Але зізнатися, що страшно, не хотіли. То була перша гора, на якій довелося ночувати просто на вузькій поличці над прірвою... Завдяки інструктору все закінчилося добре. Але ми чітко зрозуміли, що альпінізм — це не якась там цікава пригода, а заняття, пов’язане з ризиком для життя. З п’ятьох учасників тієї групи в альпінізмі залишилися троє.
 
   
- Для вас альпінізм — передусім спорт чи спосіб життя?
- Спорт, який вимагає спеціального способу життя. Причому, на відміну від інших видів спорту, ним можна займатися до старості і весь час удосконалюватися. А ще альпінізм — це хвороба. Бо щоліта ти попри все вирушаєш у гори. Так і живеш: від експедиції до експедиції. Якщо не їздити в гори два-три роки, повертатися до цього заняття страшно. У мене була дворічна перерва, але з 1999-го я не пропустив жодного сезону.
 
   
- У вас є найулюбленіша гора?
- Тяжко сказати. Хороших гір багато. У моїй книжці альпініста записано понад 200 сходжень. Мабуть, для мене найкращої гори просто не існує.
 
   
- Важко було стати «сніжним барсом»?
- Інтерес до висотних сходжень з’являється тоді, коли здається, що розвиватися вже нікуди. Так сталося і зі мною. 1980 року я виконав норму майстра спорту, а 1981-го загітував львів’ян піти на пік Леніна — найпростіший з п’яти семитисячників колишнього СРСР. Тоді на вершину зійшли 13 львівських альпіністів. У 1989 році ми з львів’янами знову поїхали «на висоту» і підкорили пік Євгенії Корженевської та пік Комунізму. Щодо інших двох семитисячників СРСР, то мені пощастило — запросили працювати інструктором у міжнародний альпіністський центр в Бішкеку (Киргизія). І у 1991 та 1992 роках я подолав Хан-Тенгрі і пік Перемоги. Після цього отримав диплом «Підкорювач найвищих гір Радянського Союзу» під номером 462. Саме така кількість «сніжних барсів» налічувалася тоді в усьому світі.
 
   
- А в Україні?
- Приблизно 70.
 
   
- Яке сходження було найважчим?
- На пік Перемоги. Він лише на 60 метрів нижчий від піка Комунізму, але це найпівнічніший семитисячник СРСР. Там дуже складні погодні умови. Інколи за весь сезон можна не дочекатися трьох погожих днів. Та нам поталанило: день штурму був сонячний. І навіть попри це з шести альпіністів піднялися лише двоє.
 
   
Біля вершини є широке снігове плато, і там зазвичай мотузкою не зв’язуються. Ідуть самостійно, щоби не заважати один одному. До вершини ми з колегою йшли майже поряд, а після — коли закінчувався світловий день — я відстав. До місця ночівлі доходив у темряві, з останніх сил. Коли нарешті таки дістався до печери, де ми мали ночувати, не міг навіть залізти в спальник. Але наступного дня сили повернулися, і до базового табору (спуск тривав два дні) йшов уже доволі впевнено.
 
   
- То була остання межа?
- Не знаю, але думка, що можу залишитися під західною вершиною піка Перемоги назавжди, з’являлася. Хоча загалом висотні сходження давалися мені відносно легко.
 
   
- А не хотілося піднятись на восьмитисячник?
- Та звісно. Але коли перед радянськими альпіністами відкрилася дорога в Гімалаї, я вже не підходив за віковим цензом. Той же норматив «барса» виконав у 51 рік — офіційно граничний вік учасника висотного сходження. Хоч я з цим і не погоджуюсь...
 
   
- Маєте ще якісь альпіністські плани?
- Якомога довше ходити в гори і бути активним альпіністом. В альпіністській групі — як у потязі: є машиніст, який іде першим, локомотив, який задає енергію всій групі, є пасажири, а ще трапляються зайці. Я не хотів би бути зайцем.
 
   
P.S. Авторові матеріалу пощастило пройти школу новачка-альпініста саме під керівництвом Святослава Сенчини. Завжди спокійний і врівноважений на маршруті, він справляє враження не так керівника, як старшого товариша. Іде, як звичайний учасник сходження, зауваження робить рідко. Здається, група діє абсолютно самостійно. Інколи навіть не зрозуміло, чого ж саме він може навчити. Проте у перший же критичний момент він, ніби «випадково», опиняється поруч, і вже самою своєю присутністю вселяє впевненість, що все буде добре. Мабуть, саме в цьому талант вчителя — мов луна, підсилювати поклик гір у молодих серцях.
 
   
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"

 

СТАТЬИ О ТУРИЗМЕ


Прага и окрестности: достопримечательности
Шарль Азнавур как-то сказал, что Прага – самый романтический город на свете. В устах парижанина такое утверждение дорогого стоит. Впрочем, не только Прага служит магнитом для миллионов туристов со всех уголков света. Вся Чехия по своим географическим
Заповедники Восточной Африки
Вы, никогда не бывавший на Черном континенте – закройте глаза и представьте себе Африку. Какую картинку рисует ваше воображение? Заповедные зоны и заповедники, наверняка бесконечные просторы слегка пожухлой травы, кое-где украшенные...
Рождество в Германии: радостные толпы с сосисками и глювайном
В Германии Рождество (по здешнему – "вайнахт") отмечают буностями немецкого национального характера. Если немцам свыше поступило распоряжение веселиться (в нашем случае – непосредственно с небес), то они выполняют его со всей педантичностью и рвением
Турция, Каппадокия
Склоны холмов спускаются белоснежным каскадом в долину Ликос. На расстоянии кажется, что необычные ступени, образующие ванночки с ярко-голубой водой, будто в ней развели купорос, излучают ту самую морозную свежесть, которая должна исходить от белья
Национальные парки и заповедники на Каймановых островах
Ботанический Парк Королевы Элизабет II лежит на полпути между восточным краем Норд Саунд и восточным побережьем Гранд Кайман, приблизительно в 20 минутах ходьбы от Джорджтауна.
Испания: традиции и обычаи
По давней традиции, испанцы встретят Новый год под бой курантов на главной площади Мадрида Пуэрта-дель-Соль. В последние минуты уходящего года на площади в самом центре Мадрида, где находятся отметка нулевого километра и главные часы Испании