+38 044 270 6044
Желаете отдохнуть, ЗВОНИТЕ

Подорож у Нижній Березів з Іваном Малковичем


Понад десять років тому Іван Малкович заснував нині найвідоміше в Україні видавництво дитячої літератури «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га». Тепер цього чоловіка незмінно асоціюють з красивими, добрими книжками для тих, кому «від 2 до 102». (Такий віковий читацький діапазон визначають видавці для своєї продукції). Словом, Іван Малкович — киянин, директор великого видавництва, автор чотирьох поетичних збірок, перекладач дитячих віршів з російської, польської, популярна у журналістів всіх видів ЗМІ особа. Але час від часу пан Іван покидає мегаполіс і приїжджає у рідне «райське місце» — в село на Косівщині (Івано-Франківська область) Нижній Березів. У Карпатах сказали б, що пан Малкович — «березун».
 
   
- Про березунів ходять «легенди», наче це народ непомірно запальний, аби не сказати агресивний, дуже амбітний, охочий до бійки, часом навіть з кровопусканням... Але як же ж так? Хіба може отакий березун робити дитячі книжки?
- Це хіба про мешканців Баня-Березова кажуть, ніби вони розбишаки і забіяки... Але це спочатку Березів був один. Потім він розділився на Долішній і Горішній. А в минулому столітті постало аж чотири Березови. Я з найнижчого — Нижнього Березова, а тут з ХІV століття живе шляхта. І мирнішого села в наших околицях я не знаю. Якісь спотворені у вас чутки.
 
   
Ще 1486 року 26 березівських родів було обілітовано на шляхетство. Серед них — Арсеничі і Малковичі. А це мамине й татове прізвища. В нашому селі завжди шанували освіту, культуру. У 1880 році тут збудували «Рідну школу» (українську — авт.). На той час була у нас і польська школа. Діяв костьол з «вірганом» — тобто органом. В Нижньому Березові бувало багато відомих людей — представників української інтелігенції. Зокрема, Іван Франко, Богдан Ігор-Антонич.
 
   
- Березів — це Косівщина, тобто Гуцульщина. Отже, ви гуцул?
- Ні, березуни — не гуцули. Є така наукова монографія К.Кузича «Березівські бояри на тлі історії України». Тобто існує версія, що у ХІІ столітті на цих землях жили білі хорвати. З цього приводу, звичайно, можна сперечатися. Але тутешні прізвища Малкович, Арсенич, Фіцич, Урбанович, Куничич, Кузич, Симчич про щось таки свідчать... До речі, й говірка тут інакша, ніж у сусідньому гуцульському Космачі.
 
   
- А що то за історія з приїздом у ваше село Франка?
- Жив у Березові такий Кирило Ґеник (згодом з двома побратимами — «березівська трійця» — емігрував до Канади, де створив першу читальню «Просвіти»). То саме до нього приїздив Франко. А було так, що в Коломиї письменника заарештували, запакували до буцегарні. Тоді Кирило Ґеник відправив по нього чоловіка з підводою. До речі, прізвище того чоловіка було Арсенич, і він є далеким прародичем моєї мами. Пізніше Франко писав у своїх спогадах, що Арсенич врятував його від голодної смерті...
 
   
- Тепер ви й сам відома людина. З Києва до Березова далеко. Часто буваєте вдома?
- Часто. Оце днями теж планую поїхати. Слава Богу, живі батьки, сестра, а я маю там власний будинок. Щоправда, будували його довго-довго — почав ще студентом, закінчив два роки тому. Якби не мама, я б узагалі цим не займався. Все сперечався з нею — нащо, мовляв, воно мені потрібно. Але в часи, коли починали будівництво, цегла і все решта були досить дешеві... Одне слово, мама мене переконала. Тепер їздимо туди з дружиною, дітьми — там одне з найкращих місць на землі. Бували у мене люди, що бачили світу, і вони відзначають, що «місцерозташування» мого родинного обійстя — одне з найкращих.
 
   
- У нас журнал туристичний. То я просто мушу вас запитати, чи ходите в гори?
- Ходимо з Яриною в ліс по гриби. Ми не дуже охочі дертися на вершини. Але у нас є улюблені мальовничі місця, як-от гора Няджин неподалік села. Якщо на неї вийти, відкривається прекрасний краєвид. Ми водимо туди всіх своїх гостей.
 
   
- А ваші діти (сучасні столичні діти, звичні до комп’ютера, всіх благ цивілізації) охоче їдуть в Березів?
- Чому ж ні? В Березові гарно, простір, воля. Саме подвір’я на два гектари. Через нього тече струмок. Молодший син, третьокласник, гасає по дворі, скільки хоче. Це не Київ, де саму дитину не відпустиш, де за нею увесь час потрібне око. А у мого старшого — випускника — в Березові багато друзів.
 
   
- Весілля з Яриною «грали» теж в селі?
- І в Києві, і там. На весілля прийшло 550 чоловік: березунів, киян, львів’ян, франківців... Багато з них на сьогоднішній день стали знаменитостями — Юрій Андрухович, Юрій Винничук, Василь Неборак, Тарас Мельничук, Неоніла Стефурак.... Ночували наші гості по всьому селу. Грали нам місцеві гарні вусаті музики, танцювали на «площадках».
 
   
- Ви могли б придумати казку про Березів?
- Навіщо придумувати, він і є — сама казка. Часом мені пригадується один епізод з мого березівського життя, епізод — праобраз раю. Якось одного суботнього надвечір’я поблизу хати накосив я трави для худібки. Трава гарна, соковита, саме припала вечірньою росою... Косив не багато, тож і не дуже втомився. Втомився приємно. Згріб я траву — залишилося тільки вивезти — і сів собі на терасі. А саме в ту хвилю на хаті сиділо три лелеки. Сиджу — чую, як десь недалечко грають весільні музики — мою улюблену березівську музику, діти бавляться — долинає їхній щебіт. Від хати батьків ідуть дружина з сестрою. Батьки живі... А я сиджу собі під своїм будинком, на якому сидять лелеки. Що тут скажеш — рай… Намагаюся насолоджуватися такими хвилинами — знаю, що вони не вічні.
 
   
- Березів уплинув на ваше рішення заснувати дитяче видавництво?
- Все можна якось пов’язати. Вплинув, мабуть, і Березів, і батьки... Мій тато і тепер пише гуморески. Мушу сказати, в Березові його як поета знають краще, ніж мене. Його вірші такі собі прості, народні, а гуморески дуже смішні. Тато раніше любив грати п’єси у самодіяльному театрі. І я малим теж. Пам’ятаю, ми самі ставили вистави.
 
   
А ще я в шкільні роки організував хор. Був у ньому диригентом (це десь в 10-11 років), співав той хор пісні на мої тексти й музику. Я ж учився в музичній школі, а згодом закінчив Івано-Франківське музучилище як скрипаль. До речі, дружина у мене теж скрипалька. Тепер ми з нею і дітьми — сімейний ансамбль. А ще я й донині люблю ходити в Меланку. Якось ми «застукали» під березівською хатою чужу Меланку. І навіть билися...
 
   
- А кажете, «нижні» березуни мирні...
- Так я ж бився крашанками!
 
   
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"

 

СТАТЬИ О ТУРИЗМЕ


Куба… Благодатная Куба
Наших туристов на Кубе раньше не было, а вот советских специалистов разного профиля направляли на Кубу бесперебойно. От тех, уже кажущихся мифическими, времен сохранилось нечто очень ценное: взаимные добрые чувства.
Отдых в Карпатах: легенды Карпат
Как-то давным-давно жила в селе Жденево в Карпатах одна девушка - Даяла. Дом, где она жила, стоял на хребте, откуда были видны все окрестные горы. Даяла была самой красивой девушкой не только в своем селе, но и в соседних селах и городах.
Обучение в Швейцарии, на родине буржуазных интернационалистов
Все знают, что Швейцария была первой из стран мира, сделавшей образование статьей экспорта: иностранцы посылали детей в Швейцарию в пансионы, а швейцарские гувернеры отправлялись во все концы Европы и Америки учить
Марокко - страна, которую мы не знаем
Города в Марокко, словно из сказки про Али-Бабу: те же лица, нравы, пестрые восточные базары. Но к средневековью Марокко добавился комфорт. Даже патриотичные американцы, которые всем курортам предпочитают собственные, давно раскусили прелесть уникаль
Лечебный курорт Фьюджи
Фьюджи находится всего в 80 км от Рима. Курортная история этого города началась еще во времена средневековья. Архивы Ватикана свидетельствуют, что папа Бонифаций VIII, страдавший мочекаменной болезнью, употреблял воду Фьюджи в 1299 году
Отдых в Венесуэле. Государство водопадов
Венесуэла - страна исключительных туристических возможностей. Здесь глаза и души найдут то, что поможет поверить в возможность счастья на Земле: чистое море, прозрачное высокое небо, горы и огромное количество водопадов среди буйной растительности.