+38 044 270 60 44
Желаете отдохнуть, ЗВОНИТЕ

Подорож на Різдво у серце Гуцульщини - у Криворівню


Різдво. Морозець. Довкола — гори, припорошені снігом. Наше авто весело біжить дорогою, яка звивається поміж карпатськими схилами вздовж берега Прута. Крутішають підйоми, міцнішає мороз. Із димарів будиночків, які шикуються обабіч ріки, піднімаються стовпці густого білого диму. Вулицями снують строкаті гурти. На шосе вистрибують то чорт із ріжками, хвостом і страшною пикою, то якась біла примара з косою. А оце «дідок» у капелюсі і з приклеєними пейсами намагається зупинити машину, витинаючи посеред траси танцювальні колінця. Різдво! Карпати святкують народження Божого сина співами-колядами, забавами-перевдяганнями — щирими веселощами та іскристим гумором. А наш шлях лежить далі, ще вище, у саме осердя Гуцульщини — у Криворівню.
 
   
Різдво біля церкви
Село Криворівня розкинулося поміж відрогів Буковецького хребта, неначе у велетенській чаші. Більшість будинків вмостилися «на рівні» — попри дорогу, вздовж річкової осі. Решта — видряпались нагору. Простір поміж ними ділять «накриво» вулички, загорожі, парканці.
 
   
Місцева церковця, де зазвичай починається знаменита криворівнянська коляда, височіє понад шляхом. Нагору ведуть круті східці. Невеличке подвір’я довкола приземкуватої, накритої ґонтою споруди вщент заповнене людьми. Ґазди — простоволосі, в кожухах, з-під яких видно вишиті коміри сорочок. Ґаздині й дівчата — в білих, червоних, зелених, вишневих з великими яскравими малюнками й тороками хустках. Цей гурт нагадує екзотичний квітник. Більші діти бігають поміж дорослими (хо-о-о-лодно!), менші — туляться до батьків. Закінчується святкова Служба Божа. Всі чекають на колядників.
 
   
Дзень-дзелень-дзінь-дзень. Один за одним з церкви виходять чоловіки і шикуються в ряд. Одягнені всі приблизно однаково. У колядників по вишитих сорочках — яскраво вигаптувані кептарі, зверху — багато оздоблені на грудях, прикрашені кутасами темно-бордові сердаки, штани заправлені у високі чоботи. Дехто тримає в руках гуцульські топірці-бартки, ще хтось несе на плечах трембіту чи мисливський ріг, кілька чоловіків — зі скрипками. До зап’ястя правиць прив’язані дзвоники. Попереду кожної колядницької ватаги — її керівник. Ватажки заспівують, пісню підхоплюють інші члени гурту — так починається урочистий хід довкола церкви.
 
   
Спочатку здається, що панує суцільний звуковий хаос. Однак згодом вирізняється спільний мотив. Колядники утворюють навколо храму кільце — один гурт змінюється іншим, і так далі. Спів раз по раз наближається, лунає впритул, віддаляється, починає стихати і знову набирає сили. Звуки скочуються в долину, відбиваються від поверхні води, ковзають схилами і повертаються луною, підсилюючи багатоголосся, що виводить «Гой-дай-Бо-же-е...».
 
   
Врешті колядники, відмірявши потрібну кількість кіл чи кроків (це потім ми дізнаємося, що довкола церкви обходять сім разів), зупиняються і повертаються до дверей храму. Гомін на подвір’ї стихає. З церкви виходить священик. Голови схилено. Панотець благословляє: колядників — на роботу, селян — на щедрі та щасливі празники. «Христос ся рождає!» — «Славімо його!».
 
   
Віншування Коцюбинському
Наздоганяємо гурт колядників, який саме повертає до великого дерев’яного будинку. Знайомимося. Чоловік у капелюсі, прикрашеному пучечком барвистого пташиного пір’я, — ватажок, по-місцевому — «береза». Іван Зеленчук — сільський голова Криворівні, а ще співак, музикант (скрипаль) та етнограф. На наше прохання супроводжувати колядників, звертається до гурту: «Що, хлопці, дозволимо?» Ті жваво кивають. Виявляється, вони йдуть віншувати (співати вітання) до дому-музею письменника Михайла Коцюбинського. Оскільки господаря нема, колядників приймає сільський священик.
 
   
Допоки ватага долає кількасот метрів до обійстя, пан Зеленчук розповідає: «Правдива коляда починається у Криворівні на Різдво, а у Святвечір селом ходять «вертепнички» — перевбирані малі діти-ангелики. То віднині й до Йордана (19 січня) — час колядницкий».
 
   
І от уже перед ґанком, на якому стоїть отець Іван Рибарук, грають трембіти, до них долучаються роги. Як тільки ці звуки починають стихати, вступає скрипка. Майже одночасно із нею «береза» Зеленчук заспівує. Його оточують колядники із дзвониками та бартками в руках. Дзень-дзелень, два рядки гуцульською говіркою виводить соліст, дзень-дзелень, приспів підхоплює гурт, і так далі.
 
   
Колядка, як на міське вухо, звучить специфічно. Спів триває цілих 20 хвилин. Чоловіки ритмічно підкидають догори бартки і пританцьовують на місці. Кожен їх рух супроводжує перегук дзвоників. Усе разом — скрипка, голоси, переливи дзвіночків, стогін трембіти, супроводжувані танцювальними рухами чоловіків, — вичакловує майже містичну атмосферу.
 
   
КолядницЬке товариство — добірне
Іван Зеленчук про своє село розповідає, як міфотворець. «Люди мають долю, то й міста і села мають свою судьбу. Так і Криворівня: тут бувало бага-а-ато знаменитих людей. Як отець Волянський зумів налагодити зв’язки з Франком, відтоді сюди їхали письменники. Щось собі такого шукали та, певно, й знаходили. Гнат Хоткевич написав тут свою «Камінну душу». Видите, отам потічок, де Марусяк зустрічався з попівною, — провадить війт-колядник, цілковито ігноруючи хронологію подій, міксуючи реальні персони з літературними персонажами. — Онде є ґражда, ту знімали кіно «Тіні забутих предків». А в Коцюбинського, де ми колядували перше, відпочивали Леся Українка, Ольга Кобилянська та Михайло Грушевський...».
 
   
Тимчасом гурт повертає у вуличку, яка веде просто на гору. Нам пояснюють, що вже аж тепер колядники вирушають до сільських осель. «Є традиція — коляду починати від церкви, — пояснює «береза». – А наш храм — найдавніший на всі гори! Й’го перенесли сюди з-за ріки1719 року. Тут ще Довбуш із Дзвінкою стрічалися». Криворівня має вісім колядницьких гуртів. Кожна ватага — на свій «куток» села чи присілок. Присілків у Криворівні — більше десяти. Загалом у селі понад 800 дворів. Від Різдва до Водохреща колядники мусять побувати в усіх без винятку оселях. Колядують навіть там, де господарі не живуть. «Аби добро не минуло хату та землю», — вагомо обґрунтовують чоловіки.
 
   
Колядують в селі почергово. Ще за три місяці до Різдва селяни починають записуватися «на коляди» — складають список осель. «Ми більше не годні, як три-чотири хаті в день обійти», — пояснюють хлопці. Запопасти колядницький гурт саме 7 січня вважається дуже почесним — селяни змагаються за це поміж собою, як і за те, щоби колядники були з їхньої «фамілії». «Бути колядником — гонорово. Лиш абикого не беруть, — каже пан Зеленчук. — То є добірне товариство. Чоловіки мають бути порядні і ґазди добрі. Парубки — скромні й до роботи спритні. Аби в них трохи був голос, аби не гутіли, як медвідь. Аби були музикально замислені…». Якщо колядник лихословить або забагато пригощається, його можуть із гурту попросити геть. А це в селі вважається великою ганьбою.
 
   
За старших у колядницькій ватазі «береза» і «виверця». «Виверця» — організатор-адміністратор: він збирає на репетиції і на коляду, слідкує за порядком, одягом і дотриманням традицій. «Береза» відповідає за творчу частину. «Головно його обов’язок — керувати в коляді, — пояснює син «берези», колядник Іван Зеленчук-молодший. — «Береза» — це щось таке, як режисер».
 
   
Він у колядників — найбільш шанована людина. Це — душа гурту, керівник усього дійства. Він прослуховує і добирає колядників, вчить з ними голосові партії і слова, сам знає напам’ять до півсотні колядок і ще більше звичаїв, починає кожну колядку, веде мелодії, загалом керує дійством. «Береза» визначає кому і що співати, скільки бути в гостях, міру їжі й питва. Разом із «виверцею» він наглядає за моральністю підопічних. Адже традиція велить їм берегти духовну й тілесну чистоту впродовж усього часу коляди. «Ми та як святу ношу носимо, — пояснює пан Зеленчук. — Нам не можна бути з жінкою, невольно самим просити жінку в танець. Аж коли розплясуємося в Йордан на ріці та розціловуємо хрест — отоді стаємо так нарівні, як всі».
 
   
Колядування, переконані у Криворівні, справа виключно чоловіча. Жінки ж на свята мають дім «тримати». Через те на Різдво поперед колядників гості, а надто жінки, по хатах не ходять.
 
   
Величальні пісні вівцям і бджолам
Сходимо з дороги і стежкою піднімаємося до невеличкого будинку. Господарі вже чекають на ґанку. Жінка тримає в руках дерев’яного хреста, перев’язаного жмутом ниток. «То — повесмо, — каже сестра господині, — перші нитки цегорічної пряжі». «З вовни?» — запитуємо. «З овец», — терпляче пояснює вона нетямущим гостям із міста. Колядники щосили дмуть у роги й трембіти. Першу вітальну колядку вони співають надворі.
 
   
«Трембітают, як заходят в хату і вже як відходят, — пошепки розповідає нам брат господаря. — Трембіта то в гуцулів, як мобільний телефон, аби знати, що сталося. Мельодії для всього є різні: полонинська, похоронна чи ото колядницка. Її ніколи не трембітают як лиш на коляди». «А дзвіночки для чого?» «Та дзвоники мус бути, — дивується оповідач. — Навіть у співанці колядницькій співається: «озьмимо з собов дзвінки, кожен мусит мати, аби мали нам гості в шо гроші метати». «А чому хлопці з топірцями?» «Гуцул без бартки — то не гуцул», — трохи зверхньо відповідає чоловік. «Гуцули — то горєчі хлопці. То як без бартки?» Ми знизуємо плечима. «О, видите!» — чоловік значущо піднімає догори вказівний палець.
 
   
Господиня сходить з ґанку до колядників. Кожен з них хреститься і цілує розп’яття. Вона благословляє ватагу і загортає хрест у хустку. «Виверці», який тримає скриньку (складає заколядовані на церкву гроші), жінка простягає купюру. Тепер гостей заводять до хати. Нас, певна річ, не чекали. Але ґречно запрошують. «То є честь — мати таких гостей!» — кажуть радісно.
 
   
Столи накриті «у світлиці» — у вітальні, де родина зазвичай не мешкає, але приймає гостей і родичів на свята. На тканих скатертинах-«обрусах» викладені наїдки й напої. Багато сиру — розсипом, грудками, плястерками (пластинками), кавальчиками (більшими шматками). Різне м’ясо, салати, бараболя сусідують з горами солодощів і величезними тарілками солодкого чорничного киселю. Колядники вмощуються в ряд за найдовшим столом упоперек кімнати. Гості сідають по обидва боки від них. Трапеза починається молитвою, яку промовляє «береза» Зеленчук. Далі — співи. Бартки притулені до лавок, дзвоники мовчать. Тут господарі — скрипка й голос. Спочатку лунає традиційна «Гой, дай вам Боже…». Потім — різдвяна колядка до господаря, окремо — до господині. А також до господарства — до маржини (худоби), до пасіки, до городу. Після цього колядують до синів і до родичів, які є в хаті. Всі віддячуються в скриньку. Перерви поміж співом зовсім невеликі, колядки — від 20 до 40 хвилин кожна. Непомітно збігає майже чотири години. Голос «берези» стає ледь надтріснутим. Іще не співали вітальної хіба коту, який поважно розлігся на лаві між гостями. Остання колядка — «У злоті»: все, що є в хаті, по черзі перелічується і доповнюється приспівом «Сам пан у злоті і єго чєлідочка у злоті». Збігає ще година. Знову молитва, колядники дякують господарям і трублять відхідну.
 
   
Їм треба йти далі, ще вище, туди, де блимає вогник наступної оселі. Там на ґанку колядників вже виглядають. Ми ж повертаємося вниз, до дороги. Під хрускіт тонкої криги, гавкіт псів і відлуння трембіт, шум ріки і далекий, уже знайомий нам спів, прощаємося з Криворівнею. «Гой-дай-Бо-же» затягуємо хором, і наше замерзле авто, голосно чмихаючи, викочується на шлях у передгір’я.
 
   
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"

 

СТАТЬИ О ТУРИЗМЕ


Отдых на фьордах в Норвегии
Вам не надо ехать в Норвегию, только если вы любитель пустынь. А во всех остальных случаях посетить Норвегию и осуществить отдых на фьордах Норвегии стоит непременно - здесь в Норвегии Вы встретите практически все ландшафты Земли...
Тур в Лондон на четыре дня. Блиц-тур!
Тур в Лондон: четыре дня в Лондоне! Британская виза позволяет находиться в стране шесть месяцев, но ничего не поделаешь — в расписании моего турне по Европе на тур в Лондон выделено только 4 дня. Много или мало для этого необыкновенного острова?
Культура Словакии. Традиции Словакии. Кухня Словакии
После почти 900-летнего венгерского господства, 19 столетие началось с воссоздания словацкого литературного языка националистом Людовитом Штуром. Это привело к укреплению словацкого национального самосознания.
Экскурсии по Мальте
Что на Мальте редкость, так это леса, автобаны и рыцари Мальтийского ордена. Каменистый остров не велик - по диагонали едва ли сорок километров, и рыцари здесь не живут с 1798 года
Исландия: автобусный тур
Настоящую сеть городских автобусных маршрутов имеют только Рейкьявик и Акурейри. Большинство достопримечательностей Исландии - в безлюдных местностях, где с общественным транспортом могут быть проблемы. Надо ехать на автомобиле
Путешествие на Филиппины: белоснежные пляжи, песочные замки и вкусные морепродукты
Филиппины оставили приятное впечатление. Это страна, в которую можно ездить несколько раз: 7 тысяч островов можно осматривать долго... В общем, отличная альтернатива Таиланду.