+38 044 270 60 44
Желаете отдохнуть, ЗВОНИТЕ

Туризм в Антарктиді: побачення з Антарктидою. Життя українських вчених на шостому континенті


Шостий континент — Антарктиду — відкрили останнім із усіх на планеті. Мало хто вірив у існування Невідомої Південної землі, тобто Terra Australis Incognito. Та й на сьогодні список країн, чиї прапори майорять у високих широтах, не такий вже й великий: Росія, ПАР, Аргентина, Японія, Австралія, Франція, США, Великобританія, Нова Зеландія, Чилі, Україна. Серед українців набереться якась сотня людей, які не тільки бачили цю землю, а ще й деякий час жили і працювали в «царстві вічної криги». Про свою антарктичну «одісею» журналу «Карпати» розповів рівнянин Павло Тарасович — учасник П’ятої української антарктичної експедиції (2000-2001) на науково-дослідницькій станції «Академік Вернадський».
 
   
З автобіографії:
Тарасович Павло Михайлович. Народився у 1970 році в місті Корець Рівненської області. Закінчив Львівську академію ветеринарної медицини. Працював провідним спеціалістом у рівненській фірмі лікарів та фармакологів «АРЦТ». З 1998-го до 1999-го року займав громадську посаду голови обласної організації — Ліги радіоаматорів Рівненщини. Кандидат у майстри спорту з цього виду. У П’ятій українській науковій антарктичній експедиції був радистом-біологом, проводив наукові дослідження. Улюблені заняття: біологія, медицина, радіоспорт, сімейний відпочинок.
 
   
- Пане Павле, звідки взялася ідея побувати в Антарктиді, і як узагалі туди потрапляють?
- Я дуже хотів... У дитинстві багато читав про полярників, не пропускав жодного кінофільму на цю тему. Та й заняття радіосправою утверджували мою мрію побувати у високих широтах. А коли дізнався, що утворилася українська антарктична станція, робив усе, аби пройти відбір в експедицію. Я був переконаний, що вдасться. На зимування формували штат із 12 членів експедиції. До нас потрапив ще й 13-ий — так вирішила відбіркова комісія. Вибиралися кращі з кращих...
 
   
- Просто таки, як екіпаж космонавтів...
- Між іншим, відбором на той час командував саме перший космонавт України — Леонід Каденюк.
 
   
- І скільки часу тривав відбір?
- Року не вистачило. Адже підбирали людей за принципом універсальності, щоби за непередбачених обставин можна було отримати професійну заміну. Комісія по кілька разів переглядала характеристики кандидатів. Особисто я міг працювати радистом, замінити лікаря, дослідника-біолога, застосувати електротехнічні знання та вміння. Окрім того, необхідна була готовність і вміння виживати — як фізично, так і психологічно — у найнесприятливіших умовах. На щастя, жорсткого екстріму не скуштували, але, скажімо, що таке шторм, і не один — про це можу розповісти.
 
  
- Якою була дорога на станцію Вернадського?
- З Києва доїхали поїздом у Севастополь, де нас на свій борт прийняла науково-дослідницька плавуча трансокеанська станція «Горизонт». На цьому судні здійснили трансатлантичний перехід аж до «Академіка Вернадського». Ще у Чорному морі ми потрапили у такий моторошний шторм, якого і бувалі в бувальцях не пам’ятають. Так, що Чорне море може бути небезпечніше за протоку Дрейка, де на вході у «ревучі сорокові» нас також зустріла низка штормів. Однак вони були дещо «гуманнішими», ніж той — чорноморський.
 
   
- Чим ще запам’ятався перехід до Антарктиди?
- Тим, що перетнули усі можливі на нашому шляху кліматичні пояси. Звичайно, незабутній перший перетин екватора і ритуальне посвячення у справжні моряки. Спочатку до тебе звертається з промовою Нептун, потім тебе кидають за борт, потім проходиш ще ряд «випробувань», придуманих організаторами свята. І аж тоді в урочистій обстановці капітан судна вручає завірений командуванням корабля спеціальний диплом, що ти – «морський вовк чистої води»...
 
   
- Чи не мучила «морська хвороба»?
- Усі 40 днів, що ми були на судні, я працював радистом експедиції. Ніколи було хворіти. Та я й не відчував «морської хвороби» так, як деякі мої товариші. Вони, бідні, були аж сині від хитавиці. Доводилося кожен раз... їсти за них пайки, бо ні про який апетит у такому випадку не може бути й мови.
 
   
- Що ви відчули, коли нарешті припливли в Антарктиду?
- Нічого визначного не відбулося. Стали на віддалі від берега. Спустили на воду усі можливі плавзасоби і... три доби вивантажувалися. Все — лише за рахунок м’язів! Привезли з собою 160-180 тонн провіанту, апаратури і ще 180 тонн солярки для дизель-генератора. Всьому цьому слід дати лад: розібрати, розсортувати, порозносити на «законні місця». Втомлювалися так, що спали «без задніх ніг»...
 
   
- Свій перший сон на станції пам’ятаєте?
- Щось не пригадую... Ні, спав я мертво!..
 
   
- Довго тривала акліматизація у субантарктичній зоні?
- Зазвичай це відбувається за місяць. Однак я чомусь почувався так, ніби там народився.
 
   
- Яким було життя на «Академіку Вернадському»?
- Режим дня той самий, що й дома. Підйом, водні процедури, прибирання житла. Сніданок, робота, обід, робота, вечеря, вільні години. Дозвілля було змістовним — є що почитати, є відео, більярд... У п’ятницю на станції — генеральне прибирання. Кожному визначалася ділянка. Робота — різноманітна. Ніхто не комплексував і не нарікав. У нас і кандидат наук ретельно і добросовісно мив унітази.
 
   
Щосуботи влаштовували собі «світські раути». Все як належить: смокінг, біла сорочка, галстук. Кухар готував вишукані святкові страви. Таким чином відволікалися від повсякденної турботи, численних завдань, програму яких кожний мав згідно з фахом. Все робилося для того, щоб люди не забували, що вони люди, а не лише дослідники і зимівники... Та й психологічного комфорту досягалося тільки у колі друзів. Більшість і так, зайняті професійними обов’язками, «наїдалися» усамітнення, як кажуть, під зав’язку.
 
   
- А у вас там була своя ієрархія за «важливостями»?
- Між колегами, звичайно, після начальника, першим був кухар. Всім треба їсти... Начальник — то супостат, що стоїть над душею зі своїм контролем. А от кухар — поза конкуренцією і сам по собі. Другий після кухаря — радист. Він дає змогу поговорити з рідними. Так що їжа — їжею, а за зайву хвилину розмов з рідними могли віддати свою пайку. Далі йшов лікар...
 
   
- То ви були «двічі шанованим»?
- Виходить, що так. Перше, чим я мав займатися згідно з посадовими обов’язками — підтримувати зв’язок. Моя посада називалася «комунікаційний менеджер». Друге — був заступником і помічником лікаря. Приймав хворих, підмінюючи станційного доктора, здійснював забір крові під час контролю стану здоров’я учасників експедиції.
 
   
- Крім того, проводили свої дослідження, збирали матеріал для наукової праці?
- Так. Щодня виходив у нетривалі рейди для збору біологічних об’єктів чи спостереження за ними.
 
   
- Хтось із експедиції ночував у «дикій природі» Антарктики?
- Звичайно. Я це й сам робив неодноразово.
 
   
- Далеко відходили від станції?
- Не дуже. Але аби поспостерігати за поведінкою тварин, слід було вибирати такі місця, щоб і огляд був гарний, і ти нікого не потурбував, і «гості» не навідувалися. Деякі результати своїх досліджень я показав у книзі «Антарктида — шостий континент», яка вийшла друком у 2002 році у Рівному. Охочим ознайомитися із сайтом антарктичної станції «Академік Вернадський» та сайтами інших учасників експедиції даю такі координати: www.antarctida.kiev.ua та www.rivne.com/^emlky. Мій персональний сайт: www.antarctida.boom.ru.
 
   
- Вам не заважало те, що стосовно інших людей на Землі ви знаходилися майже рік «униз головою»?
- Як бачите, нормально обійшлося. Цілий рік ходив «на голові», а лисину собі не проходив! Коли мене під час радіозв’язку питали, як ми там поживаємо, то я відповідав питанням на питання: «Як-як! А ви як? Ви ж на ногах ходите. А ми тут — на голові...».
 
   
- ...Та ще й терлися тіменем до країв озонової дірки...
- Дірки не видно. А от високий рівень ультрафіолету відчувається, особливо у сонячну днину. Без сонцезахисних окулярів можна за малий відрізок часу просто осліпнути. Не натерши спеціальним кремом відкриті ділянки тіла, отримаєш опіки... Ми перед експедицією проходили навчання з правил безпеки. І питання обачності та самозбереження для всіх членів експедиції стояли на першому місці.
 
   
- То як озонова діра — збільшується?
- Якщо підійти науково, то там постійно відбуваються певного роду процеси, які впливають на її межі і розміри. Але...Я у геофізиків взяв собі на пам’ять графіки, які вимальовували прилади під час магнітних бур. Самописці вистрелювали геть за поле стрічки... Таких сильних бур, як у той час, коли ми були на станції, давно не фіксували.
 
   
- Близька присутність Південного Магнітного полюсу теж дається взнаки? Ви, напевне, і телевізор не могли дивитися?
- На ті території телевізійні хвилі не поширюються. Усі супутники зв’язку знаходяться в районі екватора, або й далі. Треба монтувати велетенські «тарілки». Хоча наші навігаційні системи і захищені своєрідними ковпаками, та в умовах ураганних вітрів, багатоденних штормових поривів без аварій не обходилося.
 
   
- І єдиним зв’язком із світом у вас було радіо?
- Під час магнітних бур не було і цього. Траплялося, що ефір мовчав по два тижні.
 
   
- Слухали українські станції?
- Лише в трансляції з Південної Америки та Австралії для діаспори. Російські передачі слухали також в трансляції. І то дуже рідко. Все залежить від проходу радіохвиль.
 
   
- За рік на острові до вас ніхто так і не приїздив?
- Бачили, як поруч проходили кораблі... Кудись собі йшли... Спостерігали за суднами, які здійснювали туристичні круїзи. Туризм в Антарктиді не схвалюється, але деякі агенції на свій страх і ризик «побачення з Антарктидою» охочим усе ж таки влаштовують.
 
   
- Мабуть, тоді особливо загострювалася ностальгія... А хоч кіт «для душі» у вас був?
- Згідно з Конвенцією охорони природи Антарктиди забороняється вносити в екологію шостого континенту «чужорідні посіви». Так що домашніх утриманців у нас не було. Ні тварин, ні рослин.
 
   
- Як боролися з «хандрозами»?
- Влаштовували спортивні та інші змагання. Їздили на материк — півострів, що за шість кілометрів від нашого острова. Займалися альпінізмом — льодолазінням. Знімали на відео цікаві об’єкти, явища природи. Ой, життя було наповненим і різноманітним!
 
   
- Як правило, у мандрівників є два знаменних дні: перший, коли ступив ногою на свою «терру інкогніта», і другий — коли залишаєш її. Якщо це можна порівняти, то які почуття були сильнішими?
- Зразу й не відповісти... Як ішов з дому, для мене все було так, як і мало бути. Рідні сльозу втирали, а я був спокійний. Не було такого, що падав на землю, цілуючи її, мовляв, усе — навіки розстаюся... Ні! А повертався, то підганяло мене передчуття радості — зараз побачуся з рідними. Так приємно усвідомлювати, що на тебе чекають... І ти до них ідеш після довгої полярної ночі, через пекельні морози, багатометрові снігові замети, ізоляцію... На станцію ми прибули в березні — якраз мала скінчитися антарктична осінь. Весна, літо, осінь тривають там десь по місяцю. Зимі — вся інша частина року. Моє повернення співпало з початком у нас весни. В лютому, коли знімалися зі станції, кінчалося літо. Так що з літа я потрапив у весну і потім знову мав літо. Це так доречно для душі. Усвідомив по-справжньому, як за всім скучив!
 
   
- Героєм себе почували?
- Ну, нас на амбразуру не кидали... Однак приємно було, що щось корисне зробив для своєї країни... Та це відчуття якось трохи пригасло, коли вже в метро доводилося проходити домашню «адаптацію» через щільний натовп, який тебе заносить у вагон, стискує, обриває усі ґудзики, а потім виносить мало не до ескалатора...
 
   
- І до тебе нікому ніякого діла? І як ви потім протистояли сірій буденності?
- Багато хто дійсно не має ніякого уявлення про Антарктиду. Під час публічних лекцій бачив різну реакцію аудиторії. Одиницям у цьому житті цікаво. Декому краще попити горілки десь на природі, ніж спробувати зайнятися чимось гідним...
 
   
- Цінності у людей різні... Скажіть, Антарктида вас кличе? Бо полярники зі стажем стверджують, що високі широти нікого від себе не відпускають, і у них існує правило – не кажи Антарктиці: «Прощавай»!
- Щоби мене повторно дуже запрошували, то такого немає. Конкуренція між кандидатами прислужитися науці дуже велика! Конкурсній комісії є над чим працювати чи не цілодобово увесь рік. До того ж посаду радиста на станції Вернадського відмінили. Засоби зв’язку увесь час вдосконалюються. Лікарів також вистачає — є з кого вибирати. Залишається довести до кінця роботу над дисертацією, щоби мати підстави зайняти місце члена команди згідно з вартістю і потрібністю. Все має бути доцільним.
 
   
Оскільки над науковою роботою я працюю як пошукувач, то, звичайно, що гроші для провадження досліджень того, що привіз, мені ніхто не піднесе на тарілочці. Однак я собі цей крок запланував. Поки з деякими труднощами справляюся. Можливо, хто з читачів чи осіб, що зацікавлені у піднесенні авторитету нашої науки, має бажання стати у пригоді — буду радий прийняти руку допомоги, щоб закінчити лабораторні дослідження для наукової роботи.
 
   
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"

 

СТАТЬИ О ТУРИЗМЕ


Жесты и язык жестов. Жесты в разных странах мира. Значение жестов
У разных народов одни и те же жесты (как и в разных странах мира) имеют разный смысл. Слабое знание иностранного языка приводит к тому, что нас так и тянет объяснить собеседнику смысл сказанного “на пальцах”. Но правильно ли он поймет наши “телодвиже
Культура Уругвая. Традиции Уругвая. Кухня Уругвая
Уругвай достаточно маленькая страна, но здесь есть традиции. Международное признание получили художник Педро Фигари и Хосе Энрике Родо из Уругвая.
Похищения туристов в арабских странах
В сознании многих наших соотечественников отдых в арабских странах сопряжен с целым рядом опасностей, которые грозят туристам в этих жарких краях, особенно, если этот турист – женщина. Многие верят, что если девушка, тем более блондинка, поедет в Еги
Языковые школы в Англии
Британские языковые школы по-прежнему самые популярные: их выбирает большинство студентов, отправляющихся учить язык за границу. И это несмотря на то, что Великобритания на сегодняшний день - одна из самых дорогих англоязычных стран.
Кухня Люксембуpга
Исторически схожая с бельгийской, французской и немецкой, люксембургская кухня, тем не менее, обладает рядом своих характерных особенностей. Здесь сохранилось множество своих рецептур, словно пришедших из глубины веков, и в какой-то мере даже считающ
История Люксембурга
Одни из самых древних человеческих останков были обнаружены в районе современного Люксембурга, и они датируются 5140 годом до нашей эры. Однако намного сложнее сказать о первом цивилизованном населении этой территории. Известно, что в период между 45