+38 044 270 60 44
Желаете отдохнуть, ЗВОНИТЕ

Туризм в Антарктиді: побачення з Антарктидою. Життя українських вчених на шостому континенті


Шостий континент — Антарктиду — відкрили останнім із усіх на планеті. Мало хто вірив у існування Невідомої Південної землі, тобто Terra Australis Incognito. Та й на сьогодні список країн, чиї прапори майорять у високих широтах, не такий вже й великий: Росія, ПАР, Аргентина, Японія, Австралія, Франція, США, Великобританія, Нова Зеландія, Чилі, Україна. Серед українців набереться якась сотня людей, які не тільки бачили цю землю, а ще й деякий час жили і працювали в «царстві вічної криги». Про свою антарктичну «одісею» журналу «Карпати» розповів рівнянин Павло Тарасович — учасник П’ятої української антарктичної експедиції (2000-2001) на науково-дослідницькій станції «Академік Вернадський».
 
   
З автобіографії:
Тарасович Павло Михайлович. Народився у 1970 році в місті Корець Рівненської області. Закінчив Львівську академію ветеринарної медицини. Працював провідним спеціалістом у рівненській фірмі лікарів та фармакологів «АРЦТ». З 1998-го до 1999-го року займав громадську посаду голови обласної організації — Ліги радіоаматорів Рівненщини. Кандидат у майстри спорту з цього виду. У П’ятій українській науковій антарктичній експедиції був радистом-біологом, проводив наукові дослідження. Улюблені заняття: біологія, медицина, радіоспорт, сімейний відпочинок.
 
   
- Пане Павле, звідки взялася ідея побувати в Антарктиді, і як узагалі туди потрапляють?
- Я дуже хотів... У дитинстві багато читав про полярників, не пропускав жодного кінофільму на цю тему. Та й заняття радіосправою утверджували мою мрію побувати у високих широтах. А коли дізнався, що утворилася українська антарктична станція, робив усе, аби пройти відбір в експедицію. Я був переконаний, що вдасться. На зимування формували штат із 12 членів експедиції. До нас потрапив ще й 13-ий — так вирішила відбіркова комісія. Вибиралися кращі з кращих...
 
   
- Просто таки, як екіпаж космонавтів...
- Між іншим, відбором на той час командував саме перший космонавт України — Леонід Каденюк.
 
   
- І скільки часу тривав відбір?
- Року не вистачило. Адже підбирали людей за принципом універсальності, щоби за непередбачених обставин можна було отримати професійну заміну. Комісія по кілька разів переглядала характеристики кандидатів. Особисто я міг працювати радистом, замінити лікаря, дослідника-біолога, застосувати електротехнічні знання та вміння. Окрім того, необхідна була готовність і вміння виживати — як фізично, так і психологічно — у найнесприятливіших умовах. На щастя, жорсткого екстріму не скуштували, але, скажімо, що таке шторм, і не один — про це можу розповісти.
 
  
- Якою була дорога на станцію Вернадського?
- З Києва доїхали поїздом у Севастополь, де нас на свій борт прийняла науково-дослідницька плавуча трансокеанська станція «Горизонт». На цьому судні здійснили трансатлантичний перехід аж до «Академіка Вернадського». Ще у Чорному морі ми потрапили у такий моторошний шторм, якого і бувалі в бувальцях не пам’ятають. Так, що Чорне море може бути небезпечніше за протоку Дрейка, де на вході у «ревучі сорокові» нас також зустріла низка штормів. Однак вони були дещо «гуманнішими», ніж той — чорноморський.
 
   
- Чим ще запам’ятався перехід до Антарктиди?
- Тим, що перетнули усі можливі на нашому шляху кліматичні пояси. Звичайно, незабутній перший перетин екватора і ритуальне посвячення у справжні моряки. Спочатку до тебе звертається з промовою Нептун, потім тебе кидають за борт, потім проходиш ще ряд «випробувань», придуманих організаторами свята. І аж тоді в урочистій обстановці капітан судна вручає завірений командуванням корабля спеціальний диплом, що ти – «морський вовк чистої води»...
 
   
- Чи не мучила «морська хвороба»?
- Усі 40 днів, що ми були на судні, я працював радистом експедиції. Ніколи було хворіти. Та я й не відчував «морської хвороби» так, як деякі мої товариші. Вони, бідні, були аж сині від хитавиці. Доводилося кожен раз... їсти за них пайки, бо ні про який апетит у такому випадку не може бути й мови.
 
   
- Що ви відчули, коли нарешті припливли в Антарктиду?
- Нічого визначного не відбулося. Стали на віддалі від берега. Спустили на воду усі можливі плавзасоби і... три доби вивантажувалися. Все — лише за рахунок м’язів! Привезли з собою 160-180 тонн провіанту, апаратури і ще 180 тонн солярки для дизель-генератора. Всьому цьому слід дати лад: розібрати, розсортувати, порозносити на «законні місця». Втомлювалися так, що спали «без задніх ніг»...
 
   
- Свій перший сон на станції пам’ятаєте?
- Щось не пригадую... Ні, спав я мертво!..
 
   
- Довго тривала акліматизація у субантарктичній зоні?
- Зазвичай це відбувається за місяць. Однак я чомусь почувався так, ніби там народився.
 
   
- Яким було життя на «Академіку Вернадському»?
- Режим дня той самий, що й дома. Підйом, водні процедури, прибирання житла. Сніданок, робота, обід, робота, вечеря, вільні години. Дозвілля було змістовним — є що почитати, є відео, більярд... У п’ятницю на станції — генеральне прибирання. Кожному визначалася ділянка. Робота — різноманітна. Ніхто не комплексував і не нарікав. У нас і кандидат наук ретельно і добросовісно мив унітази.
 
   
Щосуботи влаштовували собі «світські раути». Все як належить: смокінг, біла сорочка, галстук. Кухар готував вишукані святкові страви. Таким чином відволікалися від повсякденної турботи, численних завдань, програму яких кожний мав згідно з фахом. Все робилося для того, щоб люди не забували, що вони люди, а не лише дослідники і зимівники... Та й психологічного комфорту досягалося тільки у колі друзів. Більшість і так, зайняті професійними обов’язками, «наїдалися» усамітнення, як кажуть, під зав’язку.
 
   
- А у вас там була своя ієрархія за «важливостями»?
- Між колегами, звичайно, після начальника, першим був кухар. Всім треба їсти... Начальник — то супостат, що стоїть над душею зі своїм контролем. А от кухар — поза конкуренцією і сам по собі. Другий після кухаря — радист. Він дає змогу поговорити з рідними. Так що їжа — їжею, а за зайву хвилину розмов з рідними могли віддати свою пайку. Далі йшов лікар...
 
   
- То ви були «двічі шанованим»?
- Виходить, що так. Перше, чим я мав займатися згідно з посадовими обов’язками — підтримувати зв’язок. Моя посада називалася «комунікаційний менеджер». Друге — був заступником і помічником лікаря. Приймав хворих, підмінюючи станційного доктора, здійснював забір крові під час контролю стану здоров’я учасників експедиції.
 
   
- Крім того, проводили свої дослідження, збирали матеріал для наукової праці?
- Так. Щодня виходив у нетривалі рейди для збору біологічних об’єктів чи спостереження за ними.
 
   
- Хтось із експедиції ночував у «дикій природі» Антарктики?
- Звичайно. Я це й сам робив неодноразово.
 
   
- Далеко відходили від станції?
- Не дуже. Але аби поспостерігати за поведінкою тварин, слід було вибирати такі місця, щоб і огляд був гарний, і ти нікого не потурбував, і «гості» не навідувалися. Деякі результати своїх досліджень я показав у книзі «Антарктида — шостий континент», яка вийшла друком у 2002 році у Рівному. Охочим ознайомитися із сайтом антарктичної станції «Академік Вернадський» та сайтами інших учасників експедиції даю такі координати: www.antarctida.kiev.ua та www.rivne.com/^emlky. Мій персональний сайт: www.antarctida.boom.ru.
 
   
- Вам не заважало те, що стосовно інших людей на Землі ви знаходилися майже рік «униз головою»?
- Як бачите, нормально обійшлося. Цілий рік ходив «на голові», а лисину собі не проходив! Коли мене під час радіозв’язку питали, як ми там поживаємо, то я відповідав питанням на питання: «Як-як! А ви як? Ви ж на ногах ходите. А ми тут — на голові...».
 
   
- ...Та ще й терлися тіменем до країв озонової дірки...
- Дірки не видно. А от високий рівень ультрафіолету відчувається, особливо у сонячну днину. Без сонцезахисних окулярів можна за малий відрізок часу просто осліпнути. Не натерши спеціальним кремом відкриті ділянки тіла, отримаєш опіки... Ми перед експедицією проходили навчання з правил безпеки. І питання обачності та самозбереження для всіх членів експедиції стояли на першому місці.
 
   
- То як озонова діра — збільшується?
- Якщо підійти науково, то там постійно відбуваються певного роду процеси, які впливають на її межі і розміри. Але...Я у геофізиків взяв собі на пам’ять графіки, які вимальовували прилади під час магнітних бур. Самописці вистрелювали геть за поле стрічки... Таких сильних бур, як у той час, коли ми були на станції, давно не фіксували.
 
   
- Близька присутність Південного Магнітного полюсу теж дається взнаки? Ви, напевне, і телевізор не могли дивитися?
- На ті території телевізійні хвилі не поширюються. Усі супутники зв’язку знаходяться в районі екватора, або й далі. Треба монтувати велетенські «тарілки». Хоча наші навігаційні системи і захищені своєрідними ковпаками, та в умовах ураганних вітрів, багатоденних штормових поривів без аварій не обходилося.
 
   
- І єдиним зв’язком із світом у вас було радіо?
- Під час магнітних бур не було і цього. Траплялося, що ефір мовчав по два тижні.
 
   
- Слухали українські станції?
- Лише в трансляції з Південної Америки та Австралії для діаспори. Російські передачі слухали також в трансляції. І то дуже рідко. Все залежить від проходу радіохвиль.
 
   
- За рік на острові до вас ніхто так і не приїздив?
- Бачили, як поруч проходили кораблі... Кудись собі йшли... Спостерігали за суднами, які здійснювали туристичні круїзи. Туризм в Антарктиді не схвалюється, але деякі агенції на свій страх і ризик «побачення з Антарктидою» охочим усе ж таки влаштовують.
 
   
- Мабуть, тоді особливо загострювалася ностальгія... А хоч кіт «для душі» у вас був?
- Згідно з Конвенцією охорони природи Антарктиди забороняється вносити в екологію шостого континенту «чужорідні посіви». Так що домашніх утриманців у нас не було. Ні тварин, ні рослин.
 
   
- Як боролися з «хандрозами»?
- Влаштовували спортивні та інші змагання. Їздили на материк — півострів, що за шість кілометрів від нашого острова. Займалися альпінізмом — льодолазінням. Знімали на відео цікаві об’єкти, явища природи. Ой, життя було наповненим і різноманітним!
 
   
- Як правило, у мандрівників є два знаменних дні: перший, коли ступив ногою на свою «терру інкогніта», і другий — коли залишаєш її. Якщо це можна порівняти, то які почуття були сильнішими?
- Зразу й не відповісти... Як ішов з дому, для мене все було так, як і мало бути. Рідні сльозу втирали, а я був спокійний. Не було такого, що падав на землю, цілуючи її, мовляв, усе — навіки розстаюся... Ні! А повертався, то підганяло мене передчуття радості — зараз побачуся з рідними. Так приємно усвідомлювати, що на тебе чекають... І ти до них ідеш після довгої полярної ночі, через пекельні морози, багатометрові снігові замети, ізоляцію... На станцію ми прибули в березні — якраз мала скінчитися антарктична осінь. Весна, літо, осінь тривають там десь по місяцю. Зимі — вся інша частина року. Моє повернення співпало з початком у нас весни. В лютому, коли знімалися зі станції, кінчалося літо. Так що з літа я потрапив у весну і потім знову мав літо. Це так доречно для душі. Усвідомив по-справжньому, як за всім скучив!
 
   
- Героєм себе почували?
- Ну, нас на амбразуру не кидали... Однак приємно було, що щось корисне зробив для своєї країни... Та це відчуття якось трохи пригасло, коли вже в метро доводилося проходити домашню «адаптацію» через щільний натовп, який тебе заносить у вагон, стискує, обриває усі ґудзики, а потім виносить мало не до ескалатора...
 
   
- І до тебе нікому ніякого діла? І як ви потім протистояли сірій буденності?
- Багато хто дійсно не має ніякого уявлення про Антарктиду. Під час публічних лекцій бачив різну реакцію аудиторії. Одиницям у цьому житті цікаво. Декому краще попити горілки десь на природі, ніж спробувати зайнятися чимось гідним...
 
   
- Цінності у людей різні... Скажіть, Антарктида вас кличе? Бо полярники зі стажем стверджують, що високі широти нікого від себе не відпускають, і у них існує правило – не кажи Антарктиці: «Прощавай»!
- Щоби мене повторно дуже запрошували, то такого немає. Конкуренція між кандидатами прислужитися науці дуже велика! Конкурсній комісії є над чим працювати чи не цілодобово увесь рік. До того ж посаду радиста на станції Вернадського відмінили. Засоби зв’язку увесь час вдосконалюються. Лікарів також вистачає — є з кого вибирати. Залишається довести до кінця роботу над дисертацією, щоби мати підстави зайняти місце члена команди згідно з вартістю і потрібністю. Все має бути доцільним.
 
   
Оскільки над науковою роботою я працюю як пошукувач, то, звичайно, що гроші для провадження досліджень того, що привіз, мені ніхто не піднесе на тарілочці. Однак я собі цей крок запланував. Поки з деякими труднощами справляюся. Можливо, хто з читачів чи осіб, що зацікавлені у піднесенні авторитету нашої науки, має бажання стати у пригоді — буду радий прийняти руку допомоги, щоб закінчити лабораторні дослідження для наукової роботи.
 
   
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"

 

СТАТЬИ О ТУРИЗМЕ


Достопримечательности Дели: рекомендации по отдыху в Индии
Дороги Индии - тропы паломников и туристов. Эта страна, и ее столица Дели со своими достопримечательностями, обладает колоссальной притягательной силой для людей самых разных возрастов и национальностей, любого уровня образования, несходных религиозн
Горнолыжные туры: "лучше гор могут быть только горы..."
"Лучше гор могут быть только горы..." Первый ноябрьский снег у многих вызвал ностальгию по настоящей зиме. Которая уже не за горами, так что есть прямой резон подумать, куда можно махнуть на недельку-другую.
Советы по туру в Прагу: что делать в Праге и чего в Праге не делать
Если в других странах туристов обслуживают, то в Чехии на них просто делают деньги … В общем, были мы в Чехии. Впечатлений много. И - как положительных, так и не очень. Хочу поделиться этими самыми впечатлениями с теми, кто также, возможно, туда соби
Тур в Шотландию. В поисках чудовища из озера Лох-Несс
Даже если верить, что в озере Лох-Несс нет никакого чудовища, все равно стоит посетить эти берега в Шотландии, чтобы насладиться видами Шотландии...
Что купить на Шри-Ланке?
В ювелирных магазинах Ратнапура и Коломбо можно приобрести статуэтки и ювелирные украшения из турмалинов, топазов, рубинов и цирконов
Экскурсия в Тбилиси
Тбили" - значит "теплый". Свое имя Тбилиси получил от названия теплых лечебных источников, возле которых, согласно легенде, царь Горгасали решил основать столицу Грузии. В этом городе тепло чувствуется повсюду. Солнце Кавказа щедро дарит его каждому,