+38 044 270 60 44
Желаете отдохнуть, ЗВОНИТЕ

Похід в Карпати. Восьмиденна пішохідна мандрівка для підготовлених


Приблизна довжина маршруту за картою 90 км, реально — в 2 рази більша. Основні пункти: Яблуницький перевал (921 м); полонина та гора Плоска (1352 м); гори Чорна Клива (1719 м), Браткiвська (1788 м), Гропа (1758 м), Дурня (1709 м); полонина Пантир; перевал Легiонiв (1065 м); хребет і ботанічний заказник Таупiширка; урочище Пекло біля підніжжя Малої (1818 м) та Великої Сивулi (1836 м).
 
   
За незначними винятками маршрут — середньої складності.
 
   
День перший
Зневоднення
Потяг «Івано-Франківськ — Рахів» котиться невимовно довго, особливо після Микуличина, і по дорозі можна скористатися всіма видами місцевого транспортного сервісу — з домашніми пиріжками, андрутами (тобто вафлями), пивом, дивовижним репертуаром цигана-гармоніста тощо. Але ми не захоплюємося. Приїдемо якраз ополудні, перший день походу з незвички буде найважчим, і до привалу вся рідина зійде потами.
 
   
Виходимо у Вороненцi (майже на межі Івано-Франкiвщини і Закарпаття). Далі — 300 м вздовж колії. Перед тунелем звертаємо направо на ґрунтову дорогу, що перетинає потічок і веде вгору, повз будинки, до старого чесько-польського кордону аж на Яблуницький перевал. До речі, в цьому місці кордон на місцевості проходить якраз над залізничним тунелем, який прокладено ще в кінці XIX ст. в суцільній кам'яній породі і має він чималеньку протяжність — 1200 метрів.
 
   
Основний орієнтир на маршруті — прикордонні стовпчики. Але біля сіл їх майже нема, бо гуцули давно вже знайшли інше застосування цим кам'яним предметам. Тому на цьому відтинку орієнтуємось так: по лівий, закарпатський бік (південь) — суцільний ліс, по правий, прикарпатський (північ) — огорожі. Перетнувши 4 км відкритої сільської місцевості, влаштовуємо короткий обід, після чого, пройшовши 10 хвилин вгору, бачимо ретрансляційну вежу в Яблуницi. Вона якраз біля перевалу, і йти туди з півтори години.
 
   
Огинаємо вежу, минаємо відомчу базу відпочинку нафтовиків, дитячий табір і, вже натрапивши на перші стовпчики, виходимо до туристичного комплексу «Беркут». Тут щоденно працює певна інфраструктура розваг та ринок з сувенірами. Щоправда, до піших туристів з наплічниками інтересу продавці не виявляють, їхня клієнтура — власники транзитних іномарок та автобусні тургрупи. «И это правильно, товарищи», бо нам у поході з усього сувенірного асортименту може здатися хіба дерев'яна ложка.
 
   
На перевалі починається нова ділянка кордону — на масивному стовпі, з гербами Чехословаччини і Польщi по два боки, викарбовано № 1. Цю ділянку ми пройдемо повністю, аж до Пантира, до такого ж стовпа з № 55. Далі — наступним відтинком до № 18, де звернемо з кордону та повернемо на Максимець. Наразі ж, у Яблуницi, дорога-кордон пролягає через територію новозбудованої приватної турбази, веде вгору, де тішить «єврофасадом» ще одна споруда для туристів. Трохи вище, біля бази-притулку з типовими дерев'яними будиночками трикутної форми, розвилка: ґрунтова дорога направо веде селом до Паляницi, стежка наліво (захід) — старим кордоном.
 
   
Повз довжелезні огорожі виходимо нарешті за село, минаємо сінокоси. На годиннику близько до шостої, час думати і про ночівлю, тим паче, що закінчується вода. Під лагідним сонечком сім потів уже зійшло, і в голові починає настирливо нуртувати думка: «Пи-и-ти». Може трохи необачно минаємо місце, де можна було зупинитися. По карті виглядає, що до наступного — мінімум година. Зате напевне знаємо, що заблукати тут нема де: на такій відстані від села гуцули вже стовпчики не «приватизовували», і вони (стовпчики) трапляються часто. Втім, зустрівши зграйку жінок і дітей, котрі повертаються з малини, довідуємось, що найближча вода години... через дві!
 
  
Нарешті перед дев'ятою вечора біля відмітки 15/3 знаходимо зручне місце для стоянки. Тут кордон перетинає запущена тракторна дорога. За кілька десятків метрів — річка Прутчик. Розклавши табір, ми знайшли і малинник, а вранці ще й білі гриби. Порахували, що за півдня пройшли більше 20 км — цілком пристойно.
 
   
День другий
Прогулянка
План наступного дня видався значно легшим: піднятися на полонину Довга (стовпчик № 20, висота 1355 м), далі відносно рівною відкритою місцевістю перейти на гору Плоска такої ж висоти, а далі зійти до підніжжя Чорної Кливи. Від місця стоянки до Довгої всього кілометри чотири, підйом пологий і приємний. З цих розлогих полонин, цього раю для тварин як на долоні видно Синяк, а ще краще Добошанку. Здається, до них перебігти — нема справи. Але в Карпатах «рівнинний» окомір оманливий.
 
   
На цих полонинах вражають розмаїттям кольорів та пахощів трави. Від Плоскої (позначка № 27) кордон (а відтак і маршрут) різко схиляє на південь і вниз. Стежка веде до лісу, де дуже стрімкий спуск. Нам пощастило, що було сухо, інакше, напевно б, не обійшлося без падінь. На підступах до Чорної Кливи можна знайти місця з обладнаними кострищами, навісами. Це сліди пастухів, туристи тут ходять мало. У такому місці, минувши стовпчик № 31, ми й вирішили стати на нічліг. Є точний орієнтир — стовпчик № 31/3 лежить на землі. Маєте час — пройдіть далі, там знайдуться не гірші стоянки.
 
   
День третій
Фальстарт
Ранній привал виявився помилкою, за яку довелося поплатитися майже двома днями. Під ранок почався дощ. Погода в Карпатах змінюється миттєво — за якоїсь півгодини ясне небо можуть затягти грозові хмари, а потім як поллє... Цього разу дощик був незначний, але Чорна Клива майже повністю вкрита жерепом (інша назва — альпійська чи гірська сосна). Це такі хащі з хвойного деревця висотою біля двох метрів, що під ногами буквально стелеться гіллям. Якщо продиратися ними після дощу, за чверть години можна промокнути до нитки...
 
   
Чекаємо, доки підсохне, і вирушаємо аж перед другою дня. По карті стежка нагору виглядає досить прямою, на місцевості вона весь час звивається, трапляються різні розгалуження. Нам належить траверсом здолати метрів 500 у висоту. Йдемо сосновим лісом, знову починає накрапати, і за якийсь час зупиняємося між трьома соснами, аби перечекати. Таблетка сухого спирту, дрібні сухі гілки — і спалахує багаття. До п'ятої години все ще сподіваємось, що розпогодиться, але небесна канцелярія має явно інші плани. Відтак, не лишається нічого іншого, як вернутися назад і знайти місце для стоянки. День втрачено, а це означає, що денної стоянки в цьому поході вже не буде.
 
   
День четвертий
«Руки вгору»
Пролітаючи над нашим оранжево-синім наметом, якась самотня ворона кілька разів видала здивоване «Ку-у». Мабуть, серед цієї зелені їй на віку ще не доводилось бачити таких кольорів. Посмакувавши супом з лисичками та дочекавшись, поки обсохло спорядження, ми знову майже перед обідом вирушаємо вгору. По дорозі смакуємо чорницями, зриваючи на ходу, або під час коротких перепочинків. Із зміною висоти змінюється рослинність. Починається альпійська зона, дорога на вершину встелена килимом з низеньких кущів чорниць та брусниць, оазами ялівцю.
 
   
На вершині — позначка 35. Стежка, що веде колишнім кордоном, геть заросла жерепом і майже непомітна. Після короткого перепочинку занурюємось у ці карпатські джунглі. Йти дуже важко. Весь час руки витягнуті вперед, наліво й направо відгортають пружні колючі гілки, голова в позиції бика перед матадором, постійно доводиться переступати покручене гілля, на подряпини та забої ніг не звертаєш уваги. І так годину, до першої відкритої місцини.
 
   
Короткий перепочинок, а далі підйом, уже рідшими жерепами, поближче до гори Руська. Біля підніжжя Руської, на самій стежці, є джерело. А за кількасот метрів перед ним, біля відмітки 40/4 з південного боку, пройшовши зарослі ялівцю, ми знайшли чудову стоянку. І це була винагорода за боротьбу з «джунглями».
 
   
День п'ятий
Нарештi
Нарешті погода змінила не надто сильний гнів на милість. Нарешті «екватор» (середина маршруту), пройдені кілометри вже не даються взнаки, і з'являється відчуття, що можна йти без кінця. Легко піднялися на Руську (1678 м) і навіть не помітили, як опинилися на Браткiвськiй. А власне з цієї вершини на півдні відкривається вид на Близницю та фрагмент дивовижного хребта Свiдовець (південь).
 
   
На Браткiвськiй росте рідкісна для України ягода, що російською називається «голубика», а українською — лохина. Однак, насититися цією екзотикою тут складно, плодів мало. Споглядаючи, як попереду вуйко (діалектизм, те саме, що дядько) з Бистрицi (прикарпатське село в передгір'ях Карпат) збирає чорниці, мандруємо далі — до Гропи і Дурнi. Перехід на Гропу після жерепів видається легкою прогулянкою. На цьому відрізку з південного боку чітко проглядається Свидовець, а з південно-західного — гора Латундур, від якої серпантинна дорога веде до присілка Турбат. Це свого роду один з опорних пунктів закарпатських лісозаготівель, колись від Турбата йшла вузькоколійка майже до Пантира (стихія доконечно зруйнувала цей шлях у 1998 р.)...
 
   
Дурню обходимо траверсом, з півночі. По дорозі зауважуємо справжні промислові плантації чорниць, вигідні місця для стоянок, «популяції» рідкісних диких трав. Тут би зупинитися, але ми знаємо, що попереду не гірше.
 
   
Виходимо на стовпчик № 50, повертаємо на північний захід і зустрічаємо табун коней. Давним-давно наше товариство «охрестило» коней в Карпатах «мустангами».
 
   
Для новачків зауважимо, що «карпатські мустанги» — найнебезпечніші «звірі» в горах. Під час походу ви не натрапите ні на ведмедів, ні на вовків, а от кінь, якщо намагатися його впіймати, може запросто хвицьнути копитом у життєво важливі органи, чи бодай вкусити. Господарі відправляють коней пастися на ціле літо, лиш зрідка, як треба переправити ліс, впрягають своїх тварин. Тому на пасовищі табун має свою самоорганізацію, якою заправляє найстарша кобила. Чужих вони не підпустять, а іноді стає моторошно, як згори в твоєму напрямку припустить ця стихія...
 
   
Із заспокійливим «Цьонька-цьонька» оминаємо табун, знаходимо стежку і прямуємо далі, до Пантира (треба вийти на стовпчик № 51). Перехід видався вдалий, не чуєш болю в ногах, не муляє наплічник. Шкода, однак, що мандрівка все ближче до завершення. Зайшовши у ліс, мимоволі поглядаємо вліво-вправо — чи нема грибів. До Пантира нам ще треба подолати кілька нелегких спусків, але жодні думки про зупинку не дошкуляють — втягнулися. Зупиняємось біля стовпчика 53/10. Праворуч, з півдня, витікає потічок Турбацiл, ліворуч, з півночі, викошена галявина і малинник. Не повірите: зібрану вранці наступного дня малину ми так і не подужали з'їсти.
 
   
День шостий
Історiя та хребет
Спитайтеся українця, що він знає про УСС (Українські Січові Стрільці), і спитайтеся поляка, що він знає про Legiony Polskie — явна перевага на користь останнього. Під Пантиром ми із задоволенням слухали варшавське радіо RMF-FM, ніби між іншим зауважуючи його якісні відмінності від вітчизняних «хітів» (добра музика, щогодинний блок новин). Але детальніша ілюстрація польського патріотизму — згодом.
 
   
З полонини Пантир як мінімум дві дороги ведуть до Бистрицi (приблизно 15 км), звідки автотранспортом легко дістатися до Івано-Франкiвська. Пантир — грибна місцевість, особливо після стовпчика № 1, причому гриби можна шукати обабіч стежки, не заглиблюючись в ліс. Після стовпчика № 1/3 у знайомій місцині ми й знайшли свої трофеї, щоправда місцеве населення тут вже побувало до нас.
 
   
Прямуємо до перевалу Легiонiв. Єдине місце, де можна заблукати — малинник одразу після стовпчика № 4. Тут необхідно повернути на захід, наліво, бо чіткіша дорога на північ веде в Бистрицю. На підступах до перевалу — кам'яні залишки командного пункту часів першої світової війни, а на самому перевалі — металевий хрест, встановлений 1931 року на честь польських вояків Австро-Угорської армії, котрі захищали ці позиції з серпня 1914 р. по лютий 1915 р. від... російських загарбників. У Бистрицi, за 15 км від перевалу, куди веде понівечена зараз т. зв. Цісарська дорога, місцева влада досі бережливо доглядає братську могилу польських легіонерів, а біля хреста на перевалі польські туристи завше запалюють свічки.
 
   
Перевал — зручне місце для стоянки, по обидва боки є потічки. Однак наша дорога пролягає кордоном далі — від стовпчика № 6 йдемо на хребет Таупiширка, до стовпчика № 10. Від шостого до дев'ятого підйом відносно пологий, а от саме сходження на хребет — це боротьба з каменем, альпійкою і висотою. Власне на цьому, годинної тривалості, відрізку можна відчути всю «насолоду» від мандрівки Горганами. Кут підйому — за 45 °, жереп, під ногами «сипуха» (нестійке каміння), миттєво відчуваєш, як ноги наливаються свинцем, але йдеш.
 
   
На хребті, як ніде в Карпатах, помітні сліди радянських часів: у 1990 році тут проїхав грейдер. Досі важко зрозуміти, чому і як, але межа однойменного ботанічного заказника тепер обрамлена типовими взірцями середньої смуги Росії — «то берёзка, то рябина». Після грейдера туристи самотужки виставляли на хребті поруйновані знаки топографічної прив'язки. Замість стовпчика № 10 склали гірку каміння з товстою гілкою, що вказує на південь, на стежку, якою ми щойно видерлися. Цей вказівник особливо важливий для тих, хто мандрує до Легiонiв від Сивулi, бо пряма дорога хребтом іде до Бистрицi.
 
   
З Таупіширки добре видно Сивулю, в напрямку якої пролягає наш подальший шлях. Минувши гору Толпич (1351 м), прямо на стежці натрапляємо на воду. Можна й зупинитися, але на північному сході бачимо полонину, до якої ще година-півтори і де, судячи з карти і рельєфу, точно мусить бути вода. Так і є, біля позначки 16/2 бачимо сліди стоянок, потік виявляємо зліва (захід) метрів за 70. Довкола знаходимо перезрілі гриби.
 
   
День сьомий
«Конiв не видiли?»
Цього дня вперше після Яблуниці випало спілкуватися з людьми. Нас розбудив дзенькіт упряжі в руках якогось чоловіка, що йшов по коня. Обмінялися привітаннями. Після сніданку вирушаємо далі, останнім у цьому поході відтинком старого кордону. Перед стовпчиком № 18 стежка іде над стрімким урвищем (справа). Це і є Пекло. Видовище колосальне, так і згадується «...чому я не сокіл, чому не літаю?» А з протилежного боку — величні верхи Сивулi. До речі, з-під Сивулi витікає річка Бистриця Солотвинська.
 
   
Біля підніжжя бачимо кілька наметів, з вершини Малої до Великої рухається група туристів. Можна збігти до стоянки, попросити припильнувати за наплічниками і без вантажу піднятися на вершини. На підйом піде хвилин сорок, ще 20 — аби перейти з однієї вершини на іншу, загалом треба зо дві години. Втім, до планів цього походу Сивуля не входила. Натомість вимальовується маршрут на наступне літо: Сивуля-Ігровець-Попадя-Грофа... — неповторні перлини Центральних Горганiв.
 
   
Не без легкого смутку звертаємо на схід, стежкою, яка підніжжями гір Негрова і Короткан веде в бік Бистрицi та Максимця. Тут чимало місць для стоянок, але нам треба підійти поближче до Максимця, стати за горою Гавор біля потоку, де можна прийняти крижану «карпатську ванну».
 
   
На стежці зустрічаємо парубка і хлопчика років дванадцяти, питають: «Конів не виділи?» Розповідаємо, де бачили два табуни. Принагідно уточнюєм у них як не проминути місце, де з основної стежки (до Бистрицi) йде відгалуження в Максимець. Кажуть, що треба триматися східного напрямку і не звертати на південний схід. І справді, цю розвилку довелося уважно пильнувати. Вона виявилася другою по рахунку. Перша знаходиться в місці, де просто на стежку б'є джерело, від нього влаштований дерев'яний жолоб, тут зустріли групу туристів, що йшла з Бистрицi.
 
   
Наступна розвилка у лісі, кілометрів через три. Стежка на схід виводить на простору галявину, де стоять рештки великого металевого бака. Рухаємось далі на схід і за якийсь час піднімаємось на полонину, де пасуться коні та худоба. З протилежного боку — добротна дерев'яна хата пастухів. Аж тут звертаємо на південний схід, йдемо кількасот метрів манівцями і врешті виходимо на тракторну дорогу, що веде вздовж потоку. Тут знаходимо місце для стоянки.
 
   
...Уже пізно ввечері до нашого багаття прийшли діти-пастухи, серед них і той хлопчик. Питаємо, чи знайшли коней. «Нє, — відповідає. — На другий тиждень знов підем...» А на календарі лише понеділок. Це така ілюстрація до філософії життя в Карпатах — на цих мальовничих просторах лінійний час рівнин не грає ролі, життя має свій ритм. Та й куди дінуться ті коні з тисяч гектарів гір, лісів і полонин!
 
   
День восьмий
Додому
Повертатися — це просто і банально. Остання в цьому поході карпатська юшка на сніданок. Вдягаємо спеціально збережений чистий одяг. Без харчів наплічник легкий і непристойно «худий». Далі — тільки вниз. Входячи в село, зауважуєм, що демографічна ситуація в Максимцi не найгірша, повсюди малеча. У першій же крамниці купуємо по пляшці пива, і вже чекаючи автобуса випорожнюємо їх. Сполучення з Надвiрною досить добре, а звідти дістатися до Івано-Франкiвська нема проблем.
 
   
Вдома нам скажуть, який солодкий карпатський дим...
 
   
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"

 

СТАТЬИ О ТУРИЗМЕ


Туры в Тунис – туры достойные зависти друзей и врагов
Тунис - это гигантские пальмы, экзотические цветы, субтропический климат и великолепные отели, а еще знакомство с культурными богатствами пунической, римской, арабской, западной цивилизаций. Курорты Туниса давно облюбовали знаменитости. Здесь бывали
Национальная кухня Аргентины
Еда в Аргентине ничем особым не выделяется, причем сильно раздражает ее стандартность. Вы можете пойти в любой район города, да что города - в любом городе, в любом кафе или ресторане вы увидите стандартный набор в меню. Понять это трудно. Почему-то
Магазины ОАЭ и рынки ОАЭ
Множество людей устремляются в ОАЭ. Не зря ОАЭ называют "раем для покупателей". Свободные торговые законы в ОАЭ и низкая пошлина гарантируют процветание этого бизнеса в ОАЭ.
Литва. Отдых на Куршской косе
Куршская коса - это песчаный полуостров длиной 98 километров. Вершина полуострова находится на севере, у города Клайпеда, отделена от материка узким проливом, а основание у Зеленоградска и упирается в Самбийский полуостров
Свято-Николаевский храм - храм мореплавателей и торговцев
Заложен 11 июля 1893 года (по старому стилю) в память освобождения Евпатории от англо-франко-турецких войск (в период Крымской войны 1853-1856 гг.)
Болгария. Романтика солнечной страны
Разумеется, у каждого сложатся свои впечатления от путешествия по Болгарии. Кто-то в восторге от морских прогулок, кто-то от езды верхом или купания в бассейне, а кто-то уютнее всего чувствуют себя в маленьких городках, где время идет неспешно...