+38 044 270 60 44
Желаете отдохнуть, ЗВОНИТЕ

Карпатський міф - Делятин. Подорож у Делятин


1
У примітивних дитячих комп'ютерних забавах є один дуже повчальний момент. Ведучи свого чоловічка різними мальовничими переходами, варто не тільки зважати на різні небезпеки і милуватися перемінами картинки, але й час від часу постукати якимось підручним інструментом по каміннях, скелях і мурах. Там можуть з'явитися різні скарби, несподівані входи і виходи, а у найкращому випадку — пароль, знання якого переносить гру на зовсім інший рівень.
 
  
Реальні мандрівки, як і віртуальні, також мають багато рівнів. Певний пароль і тут потрібний для переходу з рівня на рівень. У пошуку цих паролів мандрівники попередньо вивчають мапи, переглядають альбоми з фотографіями, складають собі списки визначних місць, запам'ятовують назви місцевостей, страв, ще кілька слів тамтешньої мови. Все це може значно покращити подорож.
 
   
2
Але властивістю найсуттєвішого пароля є те, що його неможливо ні побачити, ні вгадати. Його треба знати. Тому, хто приходить з паролем, відчиняється інший світ. Той світ, який після подорожі не залишає жодних нереальних слідів — фотографій, сувенірів, магнітофонних записів, засмаги, шрамів і квитанцій. Залишається лише незбагненна радісна ностальгія — бажання повернутися, бо ти свій у цьому місці світу, ти стаєш тут справжнім і безжурним, ти відчуватимеш його присутність навіть тоді, коли не зможеш більше ніколи до нього повернутися.
 
   
3
Якщо погодитися з думкою, що Карпати — це фортеця, то виходить, що дорога Івано-Франківськ — Рахів — головна брама цієї фортеці, її парадний вхід. А тим найсуттєвішим паролем, який відкриває додаткове бачення, є Делятин.
 
   
Парадокс Делятина полягає у тому, що його неможливо обминути, їдучи цією дорогою, але без попереднього знання Делятин майже неможливо не проминути. Переважно його проїжджають, лише зауваживши, що вже почалися гори, а сам населений пункт дивовижно довгий.
 
   
Наступний парадокс: зупинятися тут на довше і не слід. Хіба що оселитися на якийсь час у котрійсь із випадково знайдених хат, які не мають нічого спільного із зеленим туризмом. Бо оглядати щось у Делятині варто або кілька днів, або не зупинятися тут навіть на годину. Можна, щоправда, зайти кудись пообідати або (це стосується лише суботи) купити чогось справжнього на місцевому базарі.
 
   
4
Делятинський пароль чимось нагадує ситуацію з відпочинком у Греції. Пропозиції сучасності можуть бути самовартісними. Можна їздити грецькою землею, пити минулорічні грецькі вина, купатися у Адріатиці, танцювати сертакі, фотографувати мармурові розвалини і нічого не знати про антику.
 
   
Очевидність географії не замінить підводних нуртів історії. Хитросплетення історичних перипетій мало впливає на дно — на міфологію.
 
   
Делятин — це карпатський міф. Місто, до якого не торкнутися у теперішньому Делятині, якщо не послухати кілька байок.
 
   
5
Були часи, коли ще не було Яремчого. Коли ще не було жодних інших курортів у долині Пруту.
 
   
Тоді був Делятин.
 
   
«Делятин — це містечко, що лежить на висоті 460 метрів серед гір і лісів у долині, котра захищає його від вітрів. У Делятині є заклади для соляних купелів, обладнані на зразок закордонних лазень у Райхенгалі та Зальцбруні. Розваги: купання у ріці Прут, прогулянка до присілку Луг, віддаленого на три кілометри з чудесною церковцею, оздобленою пишною різьбою найзнанішого гуцульського різьбяра Василя Татарчука. Багато місць у віллах та пансіонатах, терени для лещатарства…»
 
   
Так писалося про Делятин у курортному путівнику, виданому у 1937 році у Варшаві.
 
   
6
Трохи топографії. Треба пам'ятати, що справжня картографія цих територій ґрунтується на австрійських військових картах. Вони були настільки точними, що без жодних змін переписувалися згодом поляками, совітами першими, німцями, другими совітами і врешті — українськими топографами.
 
   
Отже, трохи топографії. Відразу за Надвірною — Лоєва. За Лоєвою починається Делятин. Трохи нагору — і можна побачити усю долину, оточену горами і лісами, які захищають її від вітрів. Страгора і Страгірчики, Клива, Коломийські ворота, Маливо, Яворова, Вивторова. Широкий Прут, у який вливаються Любіжня і Перемиська. Прут повертає у бік Коломиї. Поруч, у Добротові, — неймовірної краси каньйон.
 
   
Делятин — це десять кілометрів вздовж Прута. Десять на два — так хати віддаляються від дороги. Переважно у гори. Бо тут, саме тут, у Делятині починаються справжні Карпати. Їх ще називають береговими Горганами.
 
   
За Прутом — вже інші гори. Нижчі, мальовничіші, лагідніші. Косівські. Там — Білі і Чорні Ослави, Чорний Потік, різні Березови і Яблунів.
 
   
А в інший бік, направо від дороги і ріки — ліси у горах, гори у лісах, які не перериваються до Зеленої, Грофи, Сивулі і далі через Словаччину аж до Шварцвальду. Суцільний Чорний ліс. Ним треба вміти йти, обминаючи дрібні населені пункти.
 
   
7
З цього лісу витікають дві річки — Любіжня і Перемийська, які стікають перпендикулярно до Прута, і таким чином Делятин можна назвати півостровом. Обидві ріки короткі, але справжні — стрімкі, чисті, з пахучою водою, стрімкими скелями і кам'янистими берегами, водоспадами і маленькими, але глибокими, плесами.
 
   
В обох річках водиться форель. Її ловлять хлопці, опускаючи лице під воду, перевертаючи каміння і ударяючи наосліп саморобними гарпунами — виделкою, прив'язаною до патика.
 
   
Ще перед війною, коли Делятин був модним курортом, на березі Любіжні було кілька пансіонатів, і гості любили влаштовувати собі потужні гідромасажі, лягаючи у якийсь із маленьких водоспадиків. Тепер дорослі переважно ходять на Прут, де достатньо місця для сучасної купелі із справжнім плаванням. Але діти далі купаються у Любіжні, безперервно стрибаючи з вищих каменів, на які встановлюється ще й трамплін з покришок коліс вантажівок, у мінімальні заглибини за водоспадами.
 
   
8
У тому місці, де поїзд до Рахова виїжджає з гір, щоби вже до самої Ворохти триматися Пруту, переходячи з берега на берег кільканадцять разів, через Любіжню переїжджається високим і довгим мостом. Цей міст можна вважати в'їздом у суцільну гірську країну. Свого часу делятинський міст був справжнім чудом технічної архітектури зламу століть, певним символом освоєння Карпатії, улюбленим мотивом поштових карток з карпатських серій. Щось подібне вміли будувати у Альпах — кам'яний віадук з трьома дугами. Тепер уявити собі його можна, лише побачивши аналогічний віадук у Ворохті — останній на цій лінії, незнищенний війнами. А фрагменти делятинського, підірваного у 1944-му, лежать у Любіжні, утворюючи разом із природними скелями химерну композицію.
 
   
Досить довгий час пасажирські поїзди доїжджали до Любіжні, люди виходили з вагонів і пішки йшли через долину, яка виявлялася значно більшою, і виходили до другого кінця неіснуючого мосту, де їх чекав інший потяг.
 
   
9
Якщо їхати поїздом, то кілька кілометрів шляху від моста до вокзалу дають змогу зрозуміти анатомію Делятина — поїзд їде самим краєм гір і видно, як містечко, не вміщаючись у вузьку смугу землі між горами і Прутом, розлазиться маленькими присілками по горбах і лісах. Делятин приречений бути містом. Він виник у такій розв'язці хребтів, рік і доріг, у якій без вузла не обійтися. А брак землі заперечував хоч якусь можливість землеробства. Через цю катастрофічну обмаль ґрунту делятинці завжди мусили займатися якимось промислом (дехто вважає, що варіант назви Ділятин правильний, бо походить від діла), а у складні роки найбільше потерпали від голоду, бо залежали не від власних харчів.
 
   
10
Вперше Делятин згаданий у реєстрах 1578 року. Тоді у Карпатах починалася нова епоха колонізації незаселених територій. До Делятина добралися родини Турецьких, Хотомирських, Делятинських. Перші колоністи зайнялися виготовленням сукна, ліжників і кептарів.
 
   
У 1642 році тут розпочалася перша війна за розподіл впливу, що означало закінчення романтичного періоду вільних колоністів. П'ять років воювали брати Еверест і Теодор Белзецькі. Йшлося про сіль, якої тут виявилося дуже багато. Переміг Теодор. З белзецьких солеварень розпочалася соляна ера Делятина, яка виявилася золотою.
 
   
Вже за Австрії, в епоху промислової революції, делятинські солеварні щодоби випарювали 155 центнерів солі. Кажуть, що свою долю мав тут і цісар Франц Йосиф.
 
   
11
Франц Йосиф приїжджав до Делятина незадовго перед світовою війною. Попри інші заняття, цісар встиг взяти участь у закладенні костелу для працівників копалень, сиплячи золоті дукати на кожен кут і тримаючи чотири саджанці, привезені з Відня. З чотирьох тепер залишилося лише одне дерево — величезна кедрова сосна, яка росте біля новішого костелу, збудованого на місці цісарського вже за Польщі.
 
   
12
Костел святого Франциска є вдалою імітацією романо-готичного стилю. В довжину ця висока і вузька споруда має більше, ніж тридцять метрів. Її фасад закінчується височенною вежою-шпилем. Місцева легенда оповідає, що відступаючи, угорці і німці прикули у вежі кулеметника-смертника.
 
   
Після війни у костелі, який втратив абсолютну більшість своїх прихожан, розмістили один з цехів лісокомбінату, потім він просто нищився, а єдиними відвідувачами були пиячки. Завдяки вченому Володимирові Клапчуку, який намагався вберегти костел, влаштувавши там музей, храм було визнано пам'яткою архітектури. На початку вісімдесятих його вкрили бляхою.
 
   
Аж у дев'яностих костел ожив. Дуже неохоче його передали наново зареєстрованій громаді, яка відремонтувала і впорядкувала костел своїми силами. Тепер просторе приміщення вражає чистотою, світлістю, білістю і довершеною стриманістю. Височенні побілені стіни виглядають бездоганно з розвішеними образками-ілюстраціями життя святого Франциска.
 
   
Раз в тиждень — часом у суботу, часом у неділю — надвірнянський римо-католицький священик відправляє месу українською мовою.
 
    
13
Щодо церкви греко-католицької, то вона хоч і видна з дороги лише взимку, коли немає листя на деревах (всі, хто бував у Делятині хоча би один раз, зауважують, що тут незвичайно багато як для гірських поселень, різноманітних дерев, котрі не належать ні лісові, ні садам), хоч і в кілька разів менша від костелу, але є справжньою перлиною гуцульської школи церковної архітектури. Дерев'яна церква збудована у 1620 році. Коли їй було 165 років, делятинські майстри перенесли церкву з урочища Луги на теперішнє місце — в урочище Посіч, а поруч збудували дзвінницю. Тепер під час недільної чи святкової Служби Божої більшість людей мусить стояти на подвір'ї довкола Церкви.
 
   
14
На жаль, чудесної церковці з різьбами найзнанішого гуцульського майстра Василя Татарчука, про яку пише старий довідник, вже нема. Так само, як і присілка Луг, в якому вона стояла.
 
   
На початку п'ятдесятих все населення села було насильно вивезено у східні області України. Це було продовженням регулярних репресій проти мешканців Делятинщини, які впродовж десяти років після закінчення війни чинили опір новій окупації.
 
  
Через якийсь час на місці присілка розпочалися секретні роботи. Прилеглі ліси були перетворені на заборонену зону, оточену колючим дротом. Було побудовано ціле містечко, проведено колію. Багато років ніхто точно не знав, чим займаються тут військові, хоч деякі делятинці і допускалися до окремих робіт у зоні. Так само ніхто не знав про вантаж секретних поїздів, чиї вагони виглядали як пасажирські, але всі вікна були щільно позатулювані.
 
   
Найочевиднішими були надзвукові літаки, що зі страшним гуркотом вилітали просто з лісу і пролітали над хатами на горбах, ще не набравши висоти. Але найпоширенішою була версія про уранові рудники. Вона поширилася так далеко, що багато хто боявся не тільки ходити у ліс навколо зони, а й приїжджати до Делятина — вважалося, що рівень радіації тут перевищує всі межі.
 
   
І аж тоді, коли Україна відмовилася від ядерної зброї, виявилося, що у цьому місці є шахти з радянськими балістичними ракетами.
 
   
15
Недалеко від колишньої забороненої зони є найвища біля Делятина гора — Вивторів. З неї у серпні 1943 року зробили свій напад на містечко партизани Ковпака. Вони надіялися легко перемогти гарнізон, але не розрахували своїх сил. У тривалому бої партизанське з'єднання було розбите, а сам Ковпак ледве вибрався з перипетії, сховавшись у фірі гною.
 
   
Незважаючи на таку ганебну правду, генерал до кінця життя приїжджав до Делятина і Яремчого, де поставили пам'ятник ковпаківцям, на різноманітні урочистості, а історія карпатського рейду, головним завданням якого була не боротьба з німцями, а провокації проти українського повстанського руху, стала одним із всесоюзних міфів.
 
   
16
Натомість лише у 1990 році делятинці нарешті дізналися про сумну долю свого знаменитого земляка Григорія Голинського, який пропав у березні 1941 року. У 1918 році сотник Голинський зорганізував і очолив один з найкращих підрозділів Української Галицької Армії — Гуцульський курінь. Потім вчився у Празі і працював у Делятині інженером. Через своє військове минуле він ніколи не мав спокою за Польщі, а вже совєти арештували його і таємно розстріляли у Дем'яновому Лазі. Голинський став одним із небагатьох розстріляних, якого ідентифікували під час розкопок масового поховання. Перенесення решток сотника стало першою і найчисельнішою громадською акцією у Делятині найновіших часів.
 
   
17
Подібні зібрання траплялися хіба ще перед першою світовою війною. Тоді у Делятині жив один із засновників і керівників української радикальної партії, посол віденського парламенту і галицького сойму Микола Лагодинський. Під його головуванням кілька разів відбувалися багатотисячні народні віча, на які сходилося майже все населення Делятина і приходили делегати з інших місць.
 
   
У адвокатській конторі Лагодинського кілька років працював великий письменник Марко Черемшина. У гарному будинку, який зберігся з тих часів, був відкритий єдиний у Делятині офіційний музей, до якого постійно привозили екскурсійними автобусами різних туристів.
 
   
18
Крім будинку Лагодинського від старого Делятина, який так любили зображати на поштових відкритках, залишилося ще кілька двоповерхових кам'яниць і кільканадцять великих дерев'яних вілл, колишніх пансіонатів. Вілли побудовані у так званому закопанському стилі (приблизно так будували готелі у Татрах). Вони трохи нагадують елегантний мурашник — з багатьма вікнами, входами, верандами, балконами, мансардами. Ці вілли, перетворені на багатоквартирні будинки чи установи, — найзворушливіший спогад про те, що часи, коли над потічком Солянка функціонували бальнеологічні купелі на зразок Зальцбруну, а лагідних схилів Делятина вистачало для тодішнього рівня розвитку зимових видів спорту, дійсно не є примарою.
 
    
19
Делятинці призвичаєні до того, що не можуть пам'ятати власної історії, бо всі ці спогади про курорт, брусиловський прорив, Черемшину і Голинського, про війни і партизанку виглядають вчорашнім вечором поруч з тим, що розповів їм про минуле Михайло Клапчук, харизматичний дослідник Делятинщини.
 
   
Аж не віриться, що людина, яка найбільше зробила для Делятина, з'явилася тут лише у 1969 році. Перед тим він встиг бути студентом археології Львівського університету, разом із всесвітньознаним археологом Ярославом Пастернаком брати участь у розкопках в Крилосі, вести курси з українознавства між членами ОУН, очолювати військову розвідку при окружному проводі Різуна-Андрусяка, викладати курс топографії у вишколі Української національної самооборони, бути провідником військової референтури обласного проводу ОУН у Чорному лісі, заснувати підпільний інститут націоналістичної освіти, відбути десять років суворого режиму і ще заслання у Караганді, виявити триста пам'ятників первісної людини у Казахстані.
 
   
За 15 років життя у Делятині переслідуваний історик виявив ще 170 археологічних об'єктів, зібрав величезну колекцію делятинських вишиванок, кептарів, писанок, різьблених столів, записав 500 пісень. Він є автором неопублікованих монографій «Історико-географічний статистичний довідник Делятинщини», «Огляд історії деревообробної промисловості та лісів на території Делятинського лісокомбінату», «Сторінки історії Яремчанської курортної зони від найдавніших часів до 1930 років», «Церковні будівлі на Делятинщині».
 
   
20
Саме Клапчук довів, що загальнослов'янська святиня у горах, опис якої поданий у працях арабського мандрівника і історика десятого століття Аль Масуді, знаходилася на делятинській Страгорі. Капище, каже Аль Масуді, оточували різні за смаком та кольором води, там стояв великий ідол, під одною ногою якого були мурахи, а під другою — ворони. Від страгірської святині починався найстрашніший гірський відрізок Великого транскарпатського шляху, яким возили дорогоцінний кремінь з Подністров'я через Карпати, Угорщину до Дунаю.
 
   
21
Від опису, від паролю Аль Масуді минуло тисячу років. «А потім ми зайшли в темно-зелений бір. Зайшли, щоб після кількох годин вийти з нього вже з іншого боку Делятина, точніше аж у Любіжні, біля підніжжя віадуку, котрий сягав неба. Ріка була зеленкава, бистра і піниста. Хати Любіжні пам'ятали ще попередні століття. Дерев'яні, змарнілі, тут і там вкриті гонтою. То були навіть не хати, а прості й елегантні вілли. Ми зайшли до однієї з них. Подвір'я було вимощене кам'яними плитами, а зверху, розтягнуті на якійсь невидимій конструкції, пнулися стебла винограду, і ми опинилися в тінистому просторому шатрі, не меншому, ніж над цирком.
 
   
Нас зустріла усміхнена жінка і запросила до холодної низької кімнати. Всередині було порожньо і вбого. Жінка принесла пляшку самогонки, чарки, хліб зі смальцем і помідори. Побажала «на здоров'я» і зникла. Все коштувало як півпляшки в магазині. Я відчув, що перебуваю у вільному, дещо анархістському краї, котрий за десятиліття совєтизації зумів зберегти власне лице.
 
   
Тож сидів — за нашими поняттями — у звичайнісінькому притоні, над головою шумів виноград, господиня прийняла нас гідно і сердечно, а її — це потрібно зауважити — поведінка не мала нічого спільного із злодійкуватістю. Просто найприроднішим чином вона робила те, що вважала доречним. Ми могли б там залишатися ще довго, але вечоріло, а вранці треба було рушати далі…»
 
   
22
Це вже інший пароль. Його знайшов для себе у Делятині польський письменник Анджей Стасюк і подарував його всім читачам найбільшої німецької газети.
 
   
З того часу минуло вже п'ять років. Якраз пора перевірити старі паролі. Додати до них власні і рушати далі.
 
   
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"

 

СТАТЬИ О ТУРИЗМЕ


Японские боги счастья. Семь японских богов счастья...
Число семь всегда считалось очень важным числом у народов мира. Можно для примера упомянуть о семи чудесах света и о семи смертных грехах, семидневной рабочей неделе и семи холмах Рима. Столь же трепетно относились к нумерологии — гаданию по числам и
Таиланд весной или Самуи в не сезон
Можно ли ехать в Таиланд весной? Весна считается не сезоном в Таиланде из-за дождей, но на самом деле дожди шли в основном с наступлением темноты, в худшем случае прекращались часов в восемь утра. Днем дождь был раза три за все время, и шел не более
Путешествие по пещерам Крыма. Экскурсия по Тепе-Кермену
Тепе-Кермен - уникальный памятник природы с 1947 г. Тепе-Кермен означает "Крепость на вершине", здесь существовал укрепленный средневековый город. В верхней части горы Тепе-Кермен и приютился оригинальный пещерный городок, в котором насчитывают до 30
Достопримечательности Камбоджи: Ангкор - город Белой Кобры
Над этими гигантскими статуями и устремленными в небо башнями тишина стояла более четырех столетий. Уснули демоны-стражи, хануманы, уснул погруженный в самосозерцание Будда, спят священные львы и змеи-наги.
Природа Сенегала: Розовое озеро
В Сенегале есть озеро ярко-розового цвета. Вода здесь до того соленая, что выжить в ней могут микроорганизмы только одного вида – они и дают такую окраску.
Знаменитості Буковини: Володимир Івасюк, Іван Миколайчук та Назарій Яремчук
Майже п’ять років тому директор меморіального музею Володимира Івасюка в Чернівцях Парасковія Нечаєва організувала дослідницьку експедицію. Вона поклала початок новому туристичному маршруту «Шляхами Буковинської трійці».Йдеться про композитора Володи