+38 044 270 60 44
Желаете отдохнуть, ЗВОНИТЕ

Свято українського мистецтва. Як знімался фільм «Тіні забутих предків»


80 років від дня народження Параджанова. 40 років — з часу виходу на екран фільму «Тіні забутих предків». Це круглі дати 2004 року. Прив'язка до ювілеїв геть необов'язкова. Але й самі «Тіні» постали з ювілею. Ідею кінострічки до 100-річчя Коцюбинського підкинули з його музею, що в Чернігові.
 
   
Матеріал мав ворожбитську силу
Коцюбинський закохався в Карпати в 1910-му. Параджанов — у 1963-му. Гуцульщина і Коцюбинський дали українській літературі виняткову повість. Гуцульщина і Параджанов народили цю «правдиву казку гір» вдруге — як знаковий для українського кіно фільм. Саме те, чим можна відкривати себе світові, дав перетин творців і магічного краю. Бо Карпати — не просто земля мольфарів, вони самі — мольфар, ворожбитська сила якого передається мистецьким явищам. Хоч трохи перенести на папір колорит і запах Карпат прагнув Коцюбинський. Уникнути найменшої стилізації й імітації намагався Параджанов. Дитинно відкрите єство, свіжий погляд стороннього, чуття першоджерела і Божий вогонь — із такого тіста росли «Тіні».
 
   
«Все, що бачите на екрані, було насправді. Так, як плачуть гуцули, ніхто не може плакати. Це був рік життя, прожитого біля вогнища, біля джерела натхнення, — говорив Параджанов на обговоренні худрадою щойно знятого фільму в 1964 році. І продовжував, — На жаль, нас підвів автор, він був відсутній з першого дня».
 
   
Наразі ж не хто інший як автор, «диво-чоловік, у якого є все» ( за Параджановим), зібрав у Верховині колосальний колектив митців, серед яких Карпати не були відкриттям хіба що для художника Г. Якутовича та студента І. Миколайчука.
 
   
Кількасот кілометрів намотав рафик- «розвідник» по крутосхилах, доки вибрали для зйомок Верховину — колишнє Жаб'є. Параджанов одразу ж захотів побачити Карпати з найвищої точки. Отож, символічним карпатським хрещенням став підйом на Говерлу. Карпати готові були ділитися скарбами. А Параджанов умів їх знайти.
 
   
Мав заповідь свого вчителя Ігоря Савченка всмоктуватися в матеріал, вбирати його, як губка. Мав потребу «пробитися вглиб, до витоків повісті, до тої стихії, що породила її». Вивчав Гуцульщину щомиті. Їздив на весілля й похорони, в музеї та церкви. Збирав і речі. Вирісши в сім'ї антиквара, знав ціну справжньому. Був просто одержимий, коли бачив можливість заволодіти яким раритетом. Хоча потім легко продавав або й дарував придбане: наче хотів лише доторкнутися й пізнати сховану там суть. Полював і за гуцульською старовиною. Привіз до Києва «цілий музей»: згарди, пацірки, хрести, бартки, а також — ікони (народний примітив). Дехто каже: взяв для зйомок і не повернув. Але відомо й те, що дуже багато речей Параджанову дарували. Щодо Космацького іконостасу, композитор Мирослав Скорик згадує: «На мій погляд, там вина всіх, у т. ч. й священиків. Священики навіть не уявляли вартості тих ікон. А тоді Параджанов деяким людям навіть пропонував ці ікони в нього купити, і досить дешево».
 
   
Заповіддю Параджанова було в усьому бачити мистецтво. Мислив живописом, асоціаціями. Його фільм без кольору — все одно, що опера без звуку.
 
   
«За рафаелівську красуню…»
Жили у Верховині. Знімали також і по селах. Основний об'єкт — обійстя Палійчуків — знайшли в Криворівні. То була давня (справжня гуцульська) гражда. Ще жила газдиня, столітня Параска Харук, що в юності товаришувала з Іваном Франком.
 
   
Бурю з Мольфаром знімали в Соколівці, пошуки потоплениці — в Бистриці. А Марічку-потопленицю — у крутіжу Рибниці на околиці Косова. Пішли потім гуртом грітися в сусідній ресторан «Гук». Там Параджанов підійшов до Кадочникової, зняв з її ноги туфельку і, наповнивши вином, проголосив: «За рафаелівську красуню, геніальну актрису!» І випив по-гусарському. Хоча гусари, кажуть, для цього просто клали в дамські мешти свої келішки. Зате вся увага повної туристів зали була йому забезпечена.
 
   
«Не уявляли, що буде шедевр»
У 1962-63 роках саме розпочалася електрифікація Верховинського району. Електрика тоді була хіба лише в самій Верховині. Інженери-електрики та «кіношники» жили в одному (єдиному) готелі, харчувалися в одній їдальні.
 
   
«Параджанова не бачили, він жив окремо, — згадує один із учасників електрифікації. — А Миколайчук тримався відособлено: студент серед столичної тусівки. Запам'яталося, як повертався зі зйомок в яскраво-червоному гуцульському вбранні. Обличчя мав направду гуцульське: вільне, незалежне, горде. Йшов, здавалося, різко, хоча насправді повільно. Весь наче й далі перебував в образі. А, може, то було його «альтер-его». Знали, що екранізують Коцюбинського. А от що буде не рядовий фільм, а шедевр — навіть подумати не могли».
 
   
Біля підніжжя Глифи
Єдиний у центрі Верховини будинок в гуцульському стилі знаходиться на вул. Гуцульського повстання, 50. Саме тут, біля підніжжя пагорба Глифи, цілий рік прожив Параджанов.
 
   
У хаті, збудованій 1930 року, жило тоді подружжя Петра та Євдокії Сорюків. Прямо з ганку — вхід до кімнати, де жили газди, а наліво — тимчасове помешкання постановника «Тіней». Там уже другий рік — кімната-музей фільму. Основні експонати — фотографії.
 
   
«Параджанов жив, як член сім'ї. Разом їли, ніколи один від одного не замикалися. Параджанов, чим міг, допомагав у господарці. Щовечора розпитував про гуцульський побут та звичаї. І завжди рахувався, працюючи над фільмом, із порадами та корективами своїх газдів,» — розповідає Василь Хімчак, внук Сорюків.
 
   
За спогадами господарів, Параджанов був чоловіком простим, доступним і невибагливим. Страшенно любив гуцульські страви: бануш, гуслінку, бурищеники, манюні голубці з квасної капусти. І навіть згодом, у Києві, намагався замовити в ресторані щось хоч віддалено схоже на просту гуцульську їжу.
 
   
Василь Хімчак хоче зберегти хату такою, як при Параджанові. Навіть дранку закупив для ремонту даху. Сам він живе поряд, у новому домі. У верховинців є ідея створити будинок-музей фільму «Тіні забутих предків». Але це ще лише ідея.
 
   
«Любив народ, а натовпу — ніколи»
Серед гуцулів Параджанов завжди тримався, як серед своїх, без найменшої зарозумілості. Любив бувати на полонині (ближче до вітру і неба), їсти з вівчарями кулешу з бринзою, жартувати, розповідати смішні історії. Чарчину перехиляв для годиться, за компанію — його не бачили навіть напідпитку.
 
   
Гуцулів у фільмі зіграли самі гуцули. Масовки, натуральні кадри праці горян, спів і музика — все це внесло особливий шарм автентики, правдивий дух Гуцульщини. Химку зіграла гуцулка з-під Магурки — неперевершено. Звуковий ряд — голос самого народу. Микола Шатрук співав гуцульські співанки. Капела під керівництвом скрипаля Василя Грималюка (Могура) грала гуцульські мелодії. До речі, коли гуцули приїхали на озвучення фільму до Києва, Параджанов поселив їх у своїй квартирі (спали покотом, на підлозі). Водив їх містом, опікував, як рідний дєдьо.
 
   
Режисер В. Луговський, приїхавши чверть століття потому до Верховини робити фільм про Параджанова, був подивований, наскільки жива пам'ять про нього.
 
   
За кілька місяців до смерті, в Тбілісі, лежачи горілиць на кольоровому гуцульському ліжнику, Параджанов скаже гостям-українцям: «Народ я любив завжди. Натовпу не терпів ніколи. Особливо мовчазного. Рабство починається з мовчання».

    

ПРО ЛЮДЕЙ

Іванові Миколайчуку фільм змінив прізвище. Справжнє — Николайчук. Актор переінакшив його тоді, коли готувалися титри. Так і залишилося — Миколайчук.
 
   
Один із найгармонійніших творів українського кіно знімався досить драматично. За «недисциплінованість» і «відставання від плану» Параджанов отримав 3 догани. Творчі конфлікти з Іллєнком мало не закінчилися його від'їздом разом з дружиною (Ларисою Кадочниковою). Але... мистецтво перемогло.
 
   
Параджанов поповнив ритуал гуцульських весіль ще одним атрибутом — ярмом. У сцені «Одруження» Івана з Палагною єднає ярмо (те, у якому ходили воли). Режисер-постановник згадував, що підказала це гуцульська коломийка про нерівний шлюб, як чоловік впряг жінку в ярмо. І гуцули не лише виконали його «так само серйозно й красиво, як свої істинні обряди», але й ввели в побутування.
 
   
На прем'єрі «Тіней» (4 вересня 1965 р. в новому київському кінотеатрі «Україна») відбувся перший повоєнний акт політичної непокори. Виступив Іван Дзюба із закликом проти арештів української інтелігенції. Його підтримали В'ячеслав Чорновіл та Василь Стус. Дальшу демонстрацію протестів припинила служба безпеки.
 
   
«ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ»
Фільм за однойменною повістю Михайла Коцюбинського. Знімався в 1963-64 рр. Київською кіностудією ім. О. Довженка.
 
   
Була «відлига» 60-х рр., друге українське відродження. Над фільмом працював потужний творчий колектив, «люди великої творчої міри» (І. Дзюба). Режисер-постановник — Сергій Параджанов, оператор — Юрій Іллєнко, художник — Георгій (Юрій) Якутович, композитор — Мирослав Скорик, актори — Іван Миколайчук (Іван), Лариса Кадочникова (Марічка), Тетяна Бестаєва (Палагна), Спартак Багішвілі (Мольфар). Автор сценарію — закарпатський письменник Іван Чендей, у співавторстві з С. Параджановим.
 
   
У жовтні 1964 р. стрічку запустили на екрани — до 100-річчя М. Коцюбинського, що відзначалося 17 вересня 1964 р.
 
   
У 1965 р. на Міжнародному кінофестивалі (МКФ) «Південний хрест» (Мар-Дель Плата, Аргентина) фільм одержав золоту медаль та приз ФІПРЕССІ за колір, світло й спецефекти.
 
   
«Тіні» отримали ще десятки призів на різних кінофестивалях. Зокрема, Кубок Фестивалю фестивалів у Римі (1965), Премію Британської кіноакадемії за кращий зарубіжний фільм (1966), Золоту медаль за режисуру МКФ у Салоніках, Греція (1966).
 
   
У 1991 р. Державної премії України ім. Т. Шевченка удостоєно С. Параджанова (посмертно), Ю. Іллєнка, Л. Кадочникову, Г. Якутовича.
 
   
ПРО ФІЛЬМ
Великий твір мистецтва, зовсім новий фільм, де використано кращі традиції Ейзенштейна й Довженка.
З обговорення худрадою.
 
   
Своєю пластичністю фільм нагадував гуцульські оповідки кінця ХІХ ст., але як! Розхристаний і шалений, вільний від турботи про тяглість нарації, перейнятий залюбленістю в темнавий фольклор, у вражаючу красу незвичних композицій, в чар засмаглого жіночого тіла, в експерименти кольору і звуку — він відрізнявся від усього, зробленого раніше.
Єжи Плажевський, Варшава.
 
   
Це було не просто свято українського мистецтва. Це було свято української душі. Підтвердження того, що Україна може стати естетичною і духовною величиною в світі.
І. Дзюба
 
   
Це єдина картина, яка навіть у Киргизії йшла українською. Тому що не має значення, що говорять персонажі.
Р. Балаян
 
   
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"

 

СТАТЬИ О ТУРИЗМЕ


Горные лыжи недорого? Февраль и март. Туры в Карпаты? Туры в Словакию? Туры в Польшу?
Горные лыжи любим. Выдалась неделька-другая в феврале или марте на туры… Так вот, если у вас свободная неделя, отправляйтесь в туры на какой-нибудь недорогой горнолыжный курорт (шикарные австрийские, швейцарские или французские оставляем...
Заповедники и заповедные места Европы: описание
Справедливости ради стоит отметить: наши соотечественники, отправляясь в Европу, редко интересуются возможностью побывать в заповедниках Европы. Настолько редко, что практичный турбизнес даже не выделил их в самостоятельное направление...
Культура Непала. Традиции Непала. Кухня Непала
Являясь одновременно машиной времени и ковром-самолетом, Непал пронесет вас по извилистым, изношенным временем улочкам с неправильной формы многоярусными пагодами, ступами и каменными скульптурами, приведет в комнаты, стены которых увешаны масками
Отдых в Черногории: триста километров чистого моря
Черногория этим летом переживают настоящий туристский бум. После вынужденного моратория на отдых, вызванного войной в Косово и бомбардировками НАТО Югославии, тысячи туристов из разных стран вновь поехали на ее адриатические курорты
Кухня Иордании. Иорданская кухня
Иорданская кухня, кухня Иордании, является неотъемлемой частью арабской кулинарной традиции, имея при этом множество своих характерных черт. Особенности национальной кухни и кулинарии зависят от характерного
Китай. Такая разная Маньчжурия
Маньчжурия — город, о котором мы хотим вам сегодня рассказать, — находится на севере Китая, его население 270 тыс. человек. Маньчжурия находится на границе с Россией (переход в поселок Забайкальск, Читинская область), является крупнейшей сухопутной т